IMG_0323

Обласні змагання з баскетболу

 

баскетбол 045Двічі на протязі тижня (6 і 7 та 9 лютого 2018 року) у спортивному залі вищого професійного училища радіоелектроніки проходили обласні змагання з баскетболу серед учнів закладів професійної освіти.

На перших змаганнях обласної спартакіади з баскетболу (3х3) 06.02.18 учні нашого ліцею впевнено перемогли суперників з ВКУ КНТЕУ, Сокирянського ВПУ та ПТУ №8 і тим самим потрапили до фінальної частини змагань з першого місця. А у фіналі 07.02.18 впевнено подолали опір спочатку суперників з ЧВПХУ №5, а у наступній грі – суперників з ЧВПУР (господарів змагань) і тим самим вибороли Перше місце і звання чемпіонів 2018 року.

9 лютого поточного року, там же, було розіграно Кубок області, пам′яті Заслуженого працівника фізичної культури і спорту Дички Б.М., в якому впевнену перемогу здобули наші баскетболісти: Олександр Кушнір, Єгор Кравченко і Михайло Завялець (усі група №37); Ростислав Шпанбрукер та Іван Ткач (група №35);

баскетбол 062

Дмитро Гуцул (група №27) і Денис Міцней (група №12), які і заволоділи Кубком 2018 року.

Вітаємо переможців!!!

IMG_20180207_135654

Наш Олімпійський день

IMG_20180207_135626

7.02.2018 з нагоди відкриття ХХІІІ Зимових Олімпійських ігор було проведено Олімпійський  день  серед груп першого курсу. В рамках  Олімпійського дня було проведено конкурси рефератів  та  стіннівок на тему  “Історія Олімпійських ігор”.

IMG_20180207_135553

Також серед команд  першого курсу було проведено бліц турнір  з питаннями на тему «Історія стародавніх та сучасних Олімпійських ігор». За підсумками проведених конкурсів перше місце виборола команда групи №16, друге місце – команда групи  №18 й третє  місце -  команда групи  № 17.

Призери були  нагороджені  грамотами  за підсумками усіх конкурсів та дипломами за загальним підсумком Олімпійського дня.

3333

Юні математики – про відомих

3333

02 лютого 2018 року у кабінеті математики було проведено відкрите засідання математичного гуртка “Вектор” під керівництвом Ленюк Ю.В. Гуртківці захищали дослідницькі проекти про життя видатних математиків.

Слухали дослідження на такі теми: “Гіпатія – перша жінка-математик”, “П’єр Ферма”, “Леонардо Ейлер”. Доповідачі доповнювали свої виступи демонстрацією зображень та презентацій.

22222

Після обговорення гуртківцями було в ідзначено проекти учнів групи № 28 Войтка Давида, Крупка Олексія, Татаріна Владислава, Козачка Дмитра, Крупчака Павла.

 

20180122_135759

День Соборності

22.01.20180122_135759 2018  року в філармонії  відбувся урочистий вечір присвяченій соборності України , наші учні груп 16 і 17 відвідавши цей захід отримали грунтовну інформацію про історію та розвиток України, визначних буковинців, та героїв АТО Чернівецької облсті

Exif_JPEG_420

Переохолодження організму – це небезпечно!

Протягом тижня у всіх групах ліцею було проведено години спілкування щодо засобів уникнення переохолодження та обмороження.

Різке похолодання сприяє переохолодженню організму та обмороженню частин тіла людини. Ознаками переохолодження є озноб, тремтіння, блідість, а потім і посиніння шкіри, губ, біль у пальцях рук та ніг.

При тривалому переохолодженні розвивається обмороження (пошкодження тканин у результаті дії низьких температур). До обмороження більш схильні пальці, кисті, стопи, вуха і ніс. При першому ступені обмороження шкіра блідніє, знижується чутливість уражених ділянок, а після зігрівання спостерігається почервоніння та набряк. При другому ступені ураження шкіра набуває синьо-багрового відтінку і на її поверхні з’являються пухирі з прозорою рідиною.

Саме тому адміністрація ліцею звертається до учнів з проханням дотримуватися елементарних правил аби уникнути переохолодження та обмороження:

– не вживайте алкогольних напоїв – алкогольне сп’яніння сприяє високій втраті тепла, в той же час викликає ілюзію тепла. Додатковим негативним фактором є неможливість сконцентруватися на перших ознаках обмороження;

– не паліть на морозі – паління зменшує периферійну циркуляцію крові і робить кінцівки більш уразливими до дії холоду;

– носіть просторий одяг – це сприяє нормальній циркуляції крові. Одягайтеся так, щоб між шарами одягу залишався прошарок повітря, який утримує тепло. Бажано носити верхній одяг, що не промокає. Тісне взуття, відсутність устілки можуть створювати передумови обмороження;

– не виходьте на мороз без рукавичок та шарфу. Найкращий варіант – рукавички з тканини, що відштовхують воду та не пропускають повітря, з хутром всередині. Рукавички зі штучних матеріалів погано захищають від морозу;

–  у вітряну погоду відкриті ділянки тіла змащуйте спеціальним кремом;

– не носіть на морозі металевих (у тому числі золотих та срібних) прикрас. По-перше: метал охолоджується до низьких температур швидше, ніж тіло, внаслідок чого можливе «прилипання» цих предметів до шкіри з виникненням почуття болю та холодових травм. По-друге, каблучки на пальцях ускладнюють циркуляцію крові та сприяють обмороженню кінцівок;

– перед виходом на холод бажано поїсти – вам необхідна додаткова енергія;

– слід враховувати, що у підлітків терморегуляція ще не налагоджена, а тому вони найбільш піддаються обмороженню та переохолодженню, тому враховуйте це під час планування прогулянок узимку.

Пам’ятайте, що перебування пілітків на морозі не повинно перевищувати 15-20 хвилин, потім потрібно зігрітися в теплому приміщенні.

Пам’ятайте: ваше здоров’я – у ваших руках.

Про Національну доктрину розвитку освіти

                              
                             У К А З 
                        ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ 
                     Про Національну доктрину 
                         розвитку освіти 
 
     З метою  визначення  стратегії  та основних напрямів дальшого 
розвитку освіти в Україні  п о с т а н о в л я ю: 
     1. Затвердити   Національну    доктрину    розвитку    освіти 
(додається). 
     2. Кабінету  Міністрів  України  розробити  та  затвердити  у 
тримісячний  строк  заходи  з  реалізації  Національної   доктрини 
розвитку освіти на 2002-2004 роки. 
     3. Центральним    і   місцевим   органам   виконавчої   влади 
забезпечити реалізацію Національної доктрини  розвитку  освіти  та 
передбачати кошти на фінансування відповідних заходів. 
 
 Президент України                                         Л.КУЧМА 
 м. Київ, 17 квітня 2002 року 
          N 347/2002 
 
                                                ЗАТВЕРДЖЕНО 
                                         Указом Президента України 
                                          від 17 квітня 2002 року 
                                                 N 347/2002 
                       НАЦІОНАЛЬНА ДОКТРИНА 
                         РОЗВИТКУ ОСВІТИ 
 
                      1. Загальні положення 
     Освіта - основа розвитку особистості,  суспільства,  нації та 
держави,  запорука  майбутнього  України.  Вона   є   визначальним 
чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової 
життєдіяльності   суспільства.   Освіта   відтворює   і    нарощує 
інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. 
     Освіта є  стратегічним  ресурсом  поліпшення добробуту людей, 
забезпечення  національних  інтересів,  зміцнення   авторитету   і 
конкурентоспроможності держави на міжнародній арені. 
     За   роки    незалежності   на   основі  Конституції  України 
( 254к/96-ВР )  визначено  пріоритети  розвитку  освіти,  створено 
відповідну   правову  базу,  здійснюється  практичне  реформування 
галузі  згідно  з  Державною   національною   програмою   "Освіта" 
("Україна XXI століття") ( 896-93-п ). 
     Водночас стан   справ  у  галузі  освіти,  темпи  та  глибина 
перетворень не повною  мірою  задовольняють  потреби  особистості, 
суспільства і держави.  Глобалізація, зміна технологій, перехід до 
постіндустріального,   інформаційного   суспільства,   утвердження 
пріоритетів  сталого розвитку,  інші властиві сучасній цивілізації 
риси зумовлюють розвиток людини як головну мету, ключовий показник 
і  основний  важіль  сучасного  прогресу,  потребу  в  радикальній 
модернізації  галузі,  ставлять   перед   державою,   суспільством 
завдання  забезпечити  пріоритетність  розвитку  освіти  і  науки, 
першочерговість розв'язання їх нагальних проблем. 
     Актуальним завданням  є  забезпечення  доступності   здобуття 
якісної   освіти  протягом  життя  для  всіх  громадян  та  дальше 
утвердження   її   національного   характеру.    Мають    постійно 
оновлюватися   зміст  освіти  та  організація  навчально-виховного 
процесу відповідно  до  демократичних  цінностей,  ринкових  засад 
економіки,   сучасних   науково-технічних   досягнень.   Критичним 
залишається стан фінансування освіти і науки, недостатнім є рівень 
оплати праці працівників освіти і науки. 
     Потребують державної  підтримки  дошкільна,  загальна середня 
освіта  у  сільській   місцевості,   професійно-технічна   освіта, 
навчання здібних та обдарованих учнів і студентів, а також дітей з 
особливостями психічного і фізичного розвитку. 
     Необхідно істотно   зміцнити   навчально-матеріальну    базу, 
здійснити    комп'ютеризацію   навчальних   закладів,   впровадити 
інформаційні  технології,  забезпечити  ефективну  підготовку   та 
підвищення   кваліфікації   педагогічних   і  науково-педагогічних 
працівників, запровадити нові економічні та управлінські механізми 
розвитку   освіти.   Усі  ці  проблеми  потребують  першочергового 
розв'язання. 
     В Україні повинні забезпечуватися прискорений, випереджальний 
інноваційний  розвиток  освіти,  а  також  створюватися  умови для 
розвитку,  самоствердження та самореалізації особистості  протягом 
життя. 
     Національна доктрина  розвитку  освіти  (далі  -  Національна 
доктрина) визначає систему  концептуальних  ідей  та  поглядів  на 
стратегію  і  основні  напрями розвитку освіти у першій чверті XXI 
століття. 
                  II. Мета і пріоритетні напрями 
                         розвитку освіти 
     1. Мета державної політики щодо  розвитку  освіти  полягає  у 
створенні  умов  для розвитку особистості і творчої самореалізації 
кожного громадянина України,  вихованні покоління  людей,  здатних 
ефективно  працювати  і  навчатися  протягом  життя,  оберігати  й 
примножувати  цінності  національної  культури  та  громадянського 
суспільства,   розвивати   і   зміцнювати   суверенну,  незалежну, 
демократичну,  соціальну та правову державу як невід'ємну складову 
європейської та світової спільноти. 
     2. Пріоритетними  напрямами  державної політики щодо розвитку 
освіти є: 
     особистісна орієнтація освіти; 
     формування національних   і    загальнолюдських    цінностей; 
     створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти; 
     постійне підвищення  якості  освіти,  оновлення  її змісту та 
форм організації навчально-виховного процесу; 
     розвиток системи безперервної  освіти  та  навчання  протягом 
життя; 
     пропаганда здорового способу життя; 
     розширення україномовного  освітнього простору; 
     забезпечення освітніх потреб національних меншин; 
     забезпечення економічних    і    соціальних    гарантій   для 
професійної  самореалізації   педагогічних,   науково-педагогічних 
працівників, підвищення їх соціального статусу; 
     розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти 
у сільській місцевості та професійно-технічної освіти; 
     органічне поєднання освіти і науки,  розвиток педагогічної та 
психологічної науки, дистанційної освіти; 
     запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій; 
     створення індустрії  сучасних  засобів  навчання і виховання, 
повне забезпечення ними навчальних закладів; 
     створення ринку освітніх послуг та  його  науково-методичного 
забезпечення; 
     інтеграція вітчизняної  освіти  до європейського та світового 
освітніх просторів. 
     3. Держава повинна забезпечувати: 
     виховання особистості,  яка  усвідомлює  свою  належність  до 
Українського    народу,    сучасної    європейської   цивілізації, 
орієнтується в реаліях і  перспективах  соціокультурної  динаміки, 
підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється; 
     збереження та   збагачення  українських  культурно-історичних 
традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, 
української  мови,  а  також  до історії та культури всіх корінних 
народів  і  національних  меншин,  які   проживають   в   Україні, 
формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин; 
     виховання людини демократичного світогляду,  яка дотримується 
громадянських прав і свобод,  з  повагою  ставиться  до  традицій, 
культури, віросповідання та мови спілкування народів світу; 
     формування у  дітей та молоді сучасного світогляду,  розвиток 
творчих здібностей  і  навичок  самостійного  наукового  пізнання, 
самоосвіти і самореалізації особистості; 
     підготовку кваліфікованих  кадрів,  здатних до творчої праці, 
професійного розвитку,  освоєння  та  впровадження  наукоємних  та 
інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці; 
     створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді; 
     підтримку дітей   та  молоді  з  особливостями  психічного  і 
фізичного розвитку; 
     стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя; 
     розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму; 
     етичне, естетичне виховання; 
     екологічну, правову, економічну освіту; 
     наступність і безперервність освіти; 
     інноваційний характер навчально-виховної діяльності; 
     різноманітність типів   навчальних   закладів,  варіативність 
навчальних програм, індивідуалізацію навчання та виховання; 
     моніторинг освітнього  процесу,  зростання  якості   освітніх 
послуг; 
     створення умов    для   ефективної   професійної   діяльності 
педагогічних,  науково-педагогічних працівників відповідно  до  їх 
ролі у суспільстві. 
               III. Національний характер освіти і 
                      національне виховання 
     4. Освіта  має  гуманістичний  характер  і   грунтується   на 
культурно-історичних цінностях Українського народу, його традиціях 
і духовності. 
     Освіта утверджує  національну   ідею,   сприяє   національній 
самоідентифікації,    розвитку   культури   Українського   народу, 
оволодінню   цінностями   світової   культури,   загальнолюдськими 
надбаннями. 
     5. Національне  виховання  є  одним  із головних пріоритетів, 
органічною  складовою  освіти.  Його  основна  мета  -   виховання 
свідомого   громадянина,  патріота,  набуття  молоддю  соціального 
досвіду,   високої   культури   міжнаціональних    взаємовідносин, 
формування  у  молоді  потреби  та  уміння  жити  в громадянському 
суспільстві,  духовності  та  фізичної  досконалості,   моральної, 
художньо-естетичної, трудової, екологічної культури. 
     6. Національне  виховання спрямовується на залучення громадян 
до  глибинних  пластів   національної   культури   і   духовності, 
формування  у  дітей  та молоді національних світоглядних позицій, 
ідей,  поглядів і переконань на основі  цінностей  вітчизняної  та 
світової культури. 
     Головними складовими  національного  виховання є громадянське 
та патріотичне виховання. 
     7. Національне виховання має  здійснюватися  на  всіх  етапах 
навчання дітей   та   молоді,  забезпечувати  всебічний  розвиток, 
гармонійність і цілісність особистості,  розвиток її здібностей та 
обдарувань,  збагачення  на цій основі інтелектуального потенціалу 
народу,  його  духовності  й  культури,   виховання   громадянина, 
здатного   до   самостійного   мислення,   суспільного   вибору  і 
діяльності, спрямованої на процвітання України. 
                   IV. Стратегія мовної освіти 
     8. У державі створюється система безперервної мовної  освіти, 
що забезпечує обов'язкове оволодіння громадянами України державною 
мовою,  можливість опановувати  рідну  (національну)  і  практично 
володіти  хоча  б  однією іноземною мовою.  Освіта сприяє розвитку 
високої мовної культури громадян,  вихованню поваги  до  державної 
мови та мов національних меншин України, толерантності у ставленні 
до носіїв різних мов і культур. 
     Реалізація мовної стратегії здійснюється шляхом  комплексного 
і  послідовного впровадження просвітницьких,  нормативно-правових, 
науково-методичних, роз'яснювальних заходів. 
     Забезпечується право  національних  меншин   на   задоволення 
освітніх потреб рідною мовою, збереження та розвиток етнокультури, 
її підтримку та захист державою.  У навчальних  закладах,  в  яких 
навчання  ведеться  мовами національних меншин,  створюються умови 
для належного опанування державної мови. 
                V. Освіта - рушійна сила розвитку 
                    громадянського суспільства 
     9. В умовах становлення в Україні громадянського суспільства, 
правової держави,  демократичної  політичної  системи  освіта  має 
стати  найважливішим  чинником  гуманізації  суспільно-економічних 
відносин, формування нових життєвих орієнтирів особистості. 
     Передумовою утвердження      розвинутого       громадянського 
суспільства   є   підготовка   освічених,   моральних,  мобільних, 
конструктивних  і  практичних   людей,   здатних   до   співпраці, 
міжкультурної     взаємодії,    які    мають    глибоке    почуття 
відповідальності   за   долю   країни,   її   соціально-економічне 
процвітання. 
     Освіта має активно сприяти формуванню нової ціннісної системи 
суспільства  -  відкритої,  варіативної,  духовно   та   культурно 
наповненої,    толерантної,    здатної   забезпечити   становлення 
громадянина  і  патріота,  консолідувати  суспільство  на  засадах 
пріоритету прав особистості, зменшення соціальної нерівності. 
     Держава сприяє  становленню демократичної системи навчання та 
виховання. 
     10. Державна  політика  в  галузі  освіти  спрямовується   на 
посилення   ролі  органів  місцевого  самоврядування,  активізацію 
участі   батьків,   піклувальних   рад,   меценатів,   громадських 
організацій,     фондів,     засобів    масової    інформації    у 
навчально-виховній, науково-методичній,   економічній   діяльності 
навчальних закладів,  прогнозуванні  їх  розвитку,  оцінці  якості 
освітніх послуг. 
             VI. Освіта і фізичне виховання - основа 
                для забезпечення здоров'я громадян 
     11. Пріоритетним  завданням системи освіти є виховання людини 
в дусі відповідального ставлення до власного здоров'я  і  здоров'я 
оточуючих як до найвищої індивідуальної і суспільної цінності.  Це 
здійснюється шляхом розвитку  валеологічної  освіти,  повноцінного 
медичного  обслуговування,  оптимізації режиму навчально-виховного 
процесу, створення екологічно сприятливого життєвого простору. 
     Держава разом із  громадськістю  сприяє  збереженню  здоров'я 
учасників  навчально-виховного  процесу,  залученню  їх  до занять 
фізичною  культурою  і   спортом,   недопущенню   будь-яких   форм 
насильства   в   навчальних   закладах,   а  також  проведенню  та 
впровадженню  в   практику   результатів   міжгалузевих   наукових 
досліджень  з  проблем  зміцнення  здоров'я,  організації медичної 
допомоги   дітям,   учням   і   студентам,   якісному    медичному 
обслуговуванню  працівників  освіти,  пропаганді здорового способу 
життя та вихованню культури поведінки населення. 
     12. В усіх ланках системи освіти шляхом використання  засобів 
фізичного виховання та фізкультурно-оздоровчої роботи закладаються 
основи  для  забезпечення  і   розвитку   фізичного,   психічного, 
соціального та духовного здоров'я кожного члена суспільства. 
     Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити: 
     комплексний підхід  до гармонійного формування всіх складових 
здоров'я; 
     удосконалення фізичної   та   психологічної   підготовки   до 
активного   життя   і  професійної  діяльності  на  принципах,  що 
забезпечують оздоровчу спрямованість та індивідуальність підходів; 
     використання різноманітних  форм  рухової активності та інших 
засобів фізичного удосконалення. 
     Виконання зазначених завдань дасть  змогу  досягти  істотного 
зниження   захворюваності   дітей,   підлітків,  молоді  та  інших 
категорій  населення,  підвищити  рівень  профілактичної   роботи, 
стимулювати у  людей  різного  віку прагнення до здорового способу 
життя,  зменшити вплив  шкідливих  звичок  на  здоров'я  дітей  та 
молоді. 
     13. Фізичне   виховання   як   невід'ємна   складова   освіти 
забезпечує  можливість  набуття  кожною людиною необхідних науково 
обгрунтованих знань про здоров'я  і  засоби  його  зміцнення,  про 
шляхи і методи протидії хворобам,  про методики досягнення високої 
працездатності та тривалої творчої активності.  В  системі  освіти 
держава  забезпечує розвиток масового спорту як важливої складової 
виховання молоді. 
          VII. Рівний доступ до здобуття якісної освіти 
     14. Для всіх громадян України незалежно  від  національності, 
статі,  соціального походження та майнового стану, віросповідання, 
місця проживання та стану здоров'я забезпечується рівний доступ до 
якісної    освіти.   Реалізація   зазначеного   права   передбачає 
прозорість,  наступність  системи  освіти  всіх   рівнів,   гнучке 
врахування демографічних, соціальних, економічних змін. 
     Мережа навчальних   закладів   повинна  задовольняти  освітні 
потреби кожної людини відповідно до її  інтересів,  здібностей  та 
потреб суспільства. 
     15. Модернізація системи освіти спрямована на забезпечення її 
якості  відповідно  до  новітніх  досягнень  науки,   культури   і 
соціальної практики. 
     Якість освіти   є   національним  пріоритетом  і  передумовою 
національної безпеки держави,  додержання міжнародних норм і вимог 
законодавства України щодо реалізації права громадян на освіту. 
     На забезпечення   якості  освіти  спрямовуються  матеріальні, 
фінансові,  кадрові та  наукові  ресурси  суспільства  і  держави. 
Висока  якість  освіти  передбачає  взаємозв'язок  освіти і науки, 
педагогічної теорії та практики. 
     Якість освіти визначається  на  основі  державних  стандартів 
освіти та оцінки громадськістю освітніх послуг. 
     Держава постійно    здійснює    моніторинг   якості   освіти, 
забезпечує його прозорість, сприяє розвитку громадського контролю. 
     16. Рівний доступ до здобуття освіти забезпечується шляхом: 
     а) у дошкільній освіті: 
     створення умов для здобуття безоплатної дошкільної  освіти  у 
державних та комунальних навчальних закладах; 
     збереження та   зміцнення  фізичного  і  психічного  здоров'я 
дитини,  розвитку її творчих  здібностей,  реалізації  потенційних 
можливостей особистості; 
     розвитку матеріально-технічної   бази  дошкільних  навчальних 
закладів; 
     створення широкої  мережі  дошкільних   навчальних   закладів 
різних типів, профілів та форм власності; 
     надання державою  дотацій  на  утримання  дітей  у дошкільних 
навчальних закладах; 
     запровадження соціально-педагогічного патронату сім'ї; 
     б) у загальній середній освіті: 
     обов'язкового здобуття повної загальної  середньої  освіти  в 
обсягах,   визначених  Державним  стандартом  загальної  середньої 
освіти; 
     збереження та розвитку єдиного освітнього простору; 
     оптимізації структури  освітньої  мережі   для   забезпечення 
навчання   в   одну   зміну,   створення   умов  для  профільного, 
екстернатного і дистанційного навчання; 
     здійснення профільного професійного  навчання  учнів  старших 
класів загальноосвітніх навчальних закладів,  у тому числі на базі 
професійно-технічних навчальних закладів; 
     посилення відповідальності сім'ї, місцевих органів виконавчої 
влади та органів місцевого самоврядування за порушення прав дитини 
щодо обов'язковості навчання; 
     надання адресної допомоги соціально незахищеним дітям; 
     створення умов для  здобуття  якісної  освіти  незалежно  від 
місця проживання; 
     в) в  освіті  дітей  з  особливостями  психічного і фізичного 
розвитку: 
     створення для  всіх  дітей  зазначеної  категорії  умов   для 
здобуття  безоплатної  освіти в державних і комунальних навчальних 
закладах; 
     своєчасного виявлення  та  проведення  діагностики  дітей   з 
особливостями  психічного  і  фізичного  розвитку,  врахування цих 
даних  під  час  формування   мережі   закладів   корекційної   та 
реабілітаційної допомоги; 
     забезпечення варіативності   здобуття   якісної  базової  або 
повної загальної середньої  освіти  відповідно  до  здібностей  та 
індивідуальних можливостей дітей, зорієнтованої на їх інтеграцію у 
соціально-економічне середовище; 
     створення системи допомоги батькам у  навчанні  та  вихованні 
дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку; 
     розгортання регіональної    мережі   спеціальних   навчальних 
закладів  усіх  рівнів  освіти  для   громадян   з   особливостями 
психічного  і  фізичного  розвитку,  забезпечення  їх інтеграції у 
загальний освітній простір; 
     г) у позашкільній освіті: 
     забезпечення доступності освіти у  державних  та  комунальних 
позашкільних навчальних закладах; 
     розвитку цілісної    міжгалузевої    багаторівневої   системи 
позашкільних закладів різних типів  і  профілів  для  забезпечення 
розвитку здібностей і таланту обдарованих дітей та молоді, а також 
задоволення  потреб  населення  у  додаткових  культурно-освітніх, 
дослідницьких, спортивно-оздоровчих та інших послугах; 
     оновлення змісту й методичного забезпечення, індивідуалізації 
та диференціації навчання обдарованої молоді; 
     створення системи  підготовки  та   підвищення   кваліфікації 
педагогічних   та   керівних  кадрів  для  позашкільної  освіти  і 
виховання; 
     д) у професійно-технічній освіті: 
     надання можливості    безоплатної    первинної    професійної 
підготовки   у   державних   та  комунальних  професійно-технічних 
навчальних закладах; 
     розвитку мережі  професійно-технічних   навчальних   закладів 
різних   типів,   професійних   спрямувань  та  форм  власності  з 
урахуванням демографічних  прогнозів,  регіональної  специфіки  та 
потреб ринку праці; 
     поєднання професійно-технічної  та повної загальної середньої 
освіти,     забезпечення      варіативності      та      гнучкості 
освітньо-професійних  програм з урахуванням змін на ринку праці та 
попиту на нові професії; 
     створення умов для надання професійно-технічними  навчальними 
закладами освітніх та інших послуг населенню, зокрема здобуття або 
підвищення  робітничої  кваліфікації,   а   також   перепідготовки 
незайнятого населення; 
     розвитку співпраці      з     підприємствами,     установами, 
організаціями - замовниками підготовки кадрів,  державною  службою 
зайнятості; 
     участі роботодавців у забезпеченні функціонування та розвитку 
професійно-технічної освіти; 
     оновлення матеріально-технічної    бази    та    впровадження 
інформаційних технологій; 
     е) у вищій освіті: 
     запровадження ефективної  системи  інформування громадськості 
про можливості здобуття вищої освіти; 
     створення умов  для  здобуття  безоплатної  вищої  освіти  на 
конкурсних засадах у державних і комунальних навчальних закладах; 
     удосконалення правових   засад  здобуття  освіти  за  рахунок 
бюджетів усіх рівнів та коштів юридичних і фізичних осіб; 
     розширення можливостей   здобуття   вищої    освіти    шляхом 
індивідуального кредитування; 
     створення умов  для  здобуття  вищої  освіти дітьми-сиротами, 
дітьми,     позбавленими     батьківського     піклування,      та 
дітьми-інвалідами; 
     забезпечення високої   якості  вищої  освіти  та  професійної 
мобільності випускників вищих навчальних закладів на  ринку  праці 
шляхом   інтеграції   вищих   навчальних  закладів  різних  рівнів 
акредитації,  наукових  установ  та   підприємств,   запровадження 
гнучких освітніх програм та інформаційних технологій навчання; 
     додержання засад  демократичності,  прозорості та гласності у 
формуванні контингенту студентів, у тому числі шляхом об'єктивного 
тестування; створення умов для забезпечення навчання відповідно до 
потреб особистості та ринку праці. 
              VIII. Безперервність освіти, навчання 
                          протягом життя 
     17. Державна    політика    стосовно    безперервної   освіти 
проводиться  з  урахуванням  світових  тенденцій  розвитку  освіти 
протягом    життя,    соціально-економічних,    технологічних   та 
соціокультурних змін. 
     Безперервність освіти реалізується шляхом: 
     забезпечення наступності      змісту      та      координації 
навчально-виховної діяльності  на  різних  ступенях   освіти,   що 
функціонують  як  продовження попередніх і передбачають підготовку 
громадян для можливого переходу на наступні ступені; 
     формування потреби та здатності особистості до самоосвіти; 
     оптимізації системи  перепідготовки  працівників і підвищення 
їх кваліфікації,  модернізації системи  післядипломної  освіти  на 
основі відповідних державних стандартів; 
     створення інтегрованих навчальних планів і програм; 
     формування та    розвитку    навчальних    науково-виробничих 
комплексів ступеневої підготовки фахівців; 
     запровадження та розвитку дистанційної освіти; 
     організації навчання відповідно до потреб особистості і ринку 
праці  на  базі професійно-технічних та вищих навчальних закладів, 
закладів післядипломної освіти,  а також використання  інших  форм 
навчання; 
     забезпечення зв'язку       між      загальною      середньою, 
професійно-технічною, вищою та післядипломною освітою. 
     18. Держава прогнозує обсяги та визначає напрями  професійної 
підготовки  у  навчальних  закладах різних типів і форм власності, 
створює умови для професійного навчання  незайнятого  населення  з 
урахуванням змін на ринку праці. 
               IX. Інформаційні технології в освіті 
     19. Пріоритетом   розвитку  освіти  є  впровадження  сучасних 
інформаційно-комунікаційних  технологій,  що  забезпечують  дальше 
удосконалення    навчально-виховного   процесу,   доступність   та 
ефективність   освіти,   підготовку    молодого    покоління    до 
життєдіяльності в інформаційному суспільстві. 
     Це досягається шляхом: 
     забезпечення поступової    інформатизації   системи   освіти, 
спрямованої на задоволення освітніх інформаційних і комунікаційних 
потреб учасників навчально-виховного процесу; 
     запровадження дистанційного   навчання   із  застосуванням  у 
навчальному       процесі       та       бібліотечній       справі 
інформаційно-комунікаційних технологій   поряд   з    традиційними 
засобами; 
     розроблення індивідуальних   модульних   навчальних   програм 
різних  рівнів  складності залежно від конкретних потреб,  а також 
випуску електронних підручників; 
     створення індустрії    сучасних    засобів    навчання,    що 
відповідають  світовому  науково-технічному  рівню  і  є  важливою 
передумовою  реалізації  ефективних  стратегій  досягнення   цілей 
освіти. 
     20. Держава    підтримує    процес   інформатизації   освіти, 
застосування  інформаційно-комунікаційних  технологій  у   системі 
освіти;  сприяє  забезпеченню  навчальних  закладів  комп'ютерами, 
сучасними     засобами     навчання,     створенню      глобальних 
інформаційно-освітніх мереж;  забезпечує  розвиток   усеохоплюючої 
системи моніторингу якості освіти всіх рівнів. 
                      X. Управління освітою 
     21. Сучасна система управління сферою освіти розвивається  як 
державно-громадська. Вона має враховувати регіональні особливості, 
тенденції   до   зростання    автономії    навчальних    закладів, 
конкурентоспроможності освітніх послуг. 
     Першочерговими завданнями є  налагодження  високопрофесійного 
наукового,  аналітичного,  інформаційного  супроводу управлінських 
рішень, подолання розрізненості адміністративних даних. 
     22. Нова модель системи управління  сферою  освіти  має  бути 
відкритою  і  демократичною.  У  ній  передбачається  забезпечення 
державного управління з урахуванням громадської  думки,  внаслідок 
чого   змінюються   навантаження,   функції,   структура  і  стиль 
центрального та регіонального управління освітою. 
     23. Модернізація управління освітою передбачає: 
     оптимізацію державних управлінських структур, децентралізацію 
управління; 
     перерозподіл функцій   та   повноважень  між  центральними  і 
місцевими   органами   виконавчої   влади,   органами    місцевого 
самоврядування та навчальними закладами; 
     перехід до програмно-цільового управління; 
     поєднання державного і громадського контролю; 
     запровадження нової   етики   управлінської   діяльності,  що 
базується на принципах взаємоповаги, позитивної мотивації; 
     прозорість розроблення, експертизи, апробації та затвердження 
нормативно-правових документів; 
     створення систем   моніторингу   ефективності   управлінських 
рішень, їх впливу на якість освітніх послуг на всіх рівнях; 
     організацію експериментальної   перевірки    та    експертизи 
освітніх інновацій; 
     впровадження новітніх       інформативно-управлінських      і 
комп'ютерних технологій; 
     демократизацію процедури  призначення  керівників  навчальних 
закладів, їх атестації; 
     удосконалення механізму     ліцензування,     атестації    та 
акредитації навчальних закладів; 
     підвищення компетентності управлінців усіх рівнів; 
     більш широке   залучення    до    управлінської    діяльності 
талановитої  молоді,  жінок,  а  також  виховання  лідерів у сфері 
освіти. 
                       XI. Економіка освіти 
     24. Сучасна   економіка   освіти   повинна   створити   сталі 
передумови  для  розвитку  всіх напрямів галузі з метою формування 
високого освітнього рівня Українського народу. 
     Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань: 
     визначення фінансування  освіти  як   пріоритетного   напряму 
видатків бюджетів усіх рівнів; 
     формування багатоканальної  системи  фінансового забезпечення 
освіти; 
     фінансування державою здобуття дошкільної,  повної  загальної 
середньої та професійно-технічної освіти в державних і комунальних 
навчальних закладах у обсязі, визначеному державними стандартами; 
     стимулювання інвестицій юридичних і фізичних осіб у  розвиток 
освіти; 
     створення сучасної  системи  нормування  та  оплати  праці  у 
галузі освіти; 
     визначення пріоритетних  напрямів   фінансування   освіти   і 
концентрація фінансових ресурсів для їх реалізації; 
     забезпечення ефективного      використання      коштів     на 
функціонування та розвиток освіти. 
     25. Обсяги фінансування освіти  і  науки  мають  задовольняти 
потреби  особистості  й  суспільства  в  якісній  освіті.  Держава 
поступово збільшуватиме видатки на  освіту  та  доводитиме  їх  до 
середніх показників європейських держав. 
     Ефективність використання фінансових ресурсів,  спрямованих в 
освіту,  забезпечуватиметься на основі встановлення та неухильного 
дотримання таких базових принципів її фінансування: 
     поступовий перехід   до  формування  видатків  державного  та 
місцевих бюджетів на освіту на основі встановлених нормативів; 
     чітке розмежування бюджетного та позабюджетного  фінансування 
діяльності навчальних закладів; 
     забезпечення підзвітності та прозорості використання коштів; 
     забезпечення формування  державного  замовлення на підготовку 
фахівців  у  професійно-технічних  та  вищих  навчальних  закладах 
різних  форм  власності  на конкурсній основі з урахуванням якості 
освітніх послуг; 
     здійснення економічної діяльності  навчальними  закладами  на 
засадах неприбутковості. 
     26. Основними  джерелами  фінансового  забезпечення освіти є: 
     кошти державного та місцевих бюджетів; 
     кошти юридичних і фізичних осіб,  громадських організацій  та 
фондів, у тому числі благодійні внески і пожертвування; 
     кошти від  надання  навчальними закладами додаткових освітніх 
та інших послуг; 
     гранти; 
     кредити на  розвиток  навчальних  закладів  усіх  рівнів   та 
здобуття освіти; 
     кошти від   здійснення   навчальними   закладами  економічної 
діяльності, регламентованої державою. 
     27. Основними   заходами,   спрямованими   на   удосконалення 
економічної моделі освіти, мають стати: 
     поліпшення технології   формування   видатків  державного  та 
місцевих бюджетів на освіту,  удосконалення системи кількісних  та 
якісних показників для нормування зазначених видатків; 
     розроблення диференційованих   стандартів   інфраструктурного 
забезпечення навчальних закладів різних типів; 
     розроблення та  запровадження   диференційованих   нормативів 
витрат на здійснення діяльності навчальними закладами; 
     запровадження змішаного  фінансування інноваційних проектів у 
галузі освіти,  зокрема  розроблення  та  запровадження  механізму 
пільгового  оподаткування  доходів фізичних осіб,  які спрямовують 
власні кошти на оплату навчання; 
     удосконалення правового підгрунтя для приватного фінансування 
діяльності навчальних закладів; 
     проведення органами   управління   освітою   (державними   та 
місцевими) моніторингу інвестування навчальних закладів; 
     запровадження спільного державного та  громадського  контролю 
за формуванням і виконанням бюджетів навчальних закладів; 
     застосування енерго- і теплозберігаючих технологій,  ощадливе 
використання та розподіл ресурсів, що спрямовуються на освіту; 
     модернізація мережі навчальних закладів. 
                       XII. Освіта і наука 
     28. Поєднання освіти і науки є  умовою  модернізації  системи 
освіти, головним чинником її дальшого розвитку, що забезпечується: 
     постійним збільшенням  обсягів  фінансування науки відповідно 
до потреб її випереджального розвитку; 
     фундаменталізацією освіти,      інтенсифікацією      наукових 
досліджень   у   вищих   навчальних   закладах,  науково-дослідних 
установах Академії педагогічних наук України; 
     розвитком освіти на основі новітніх наукових і  технологічних 
досягнень; 
     інноваційною освітньою  діяльністю у навчальних закладах усіх 
типів, рівнів акредитації та форм власності; 
     правовим захистом   освітніх   інновацій    та    результатів 
науково-педагогічної діяльності як інтелектуальної власності; 
     запровадженням наукової   експертизи   державних   стандартів 
освіти, підручників, інноваційних систем навчання та виховання; 
     залученням до наукової діяльності обдарованої  учнівської  та 
студентської молоді, педагогічних працівників; 
     поглибленням співпраці  та  кооперації  навчальних закладів і 
наукових  установ,  широким  залученням   до   навчально-виховного 
процесу  та  дослідницької  роботи  в  навчальних  закладах учених 
Національної академії наук України та галузевих академій; 
     створенням науково-інформаційного  простору,  насамперед  для 
дітей     та     молоді,    використанням    для    цього    нових 
комунікаційно-інформаційних засобів; 
     запровадженням цільових  програм,  що   сприяють   інтеграції 
освіти і науки; 
     випереджальним розвитком педагогічної та психологічної науки, 
віднесенням їх до пріоритетних напрямів розвитку науки в Україні. 
                 XIII. Підготовка педагогічних і 
                       науково-педагогічних 
                           працівників 
     29. Підготовка    педагогічних     і     науково-педагогічних 
працівників,   їх   професійне   вдосконалення   -  важлива  умова 
модернізації    освіти.    Для    підтримки     педагогічних     і 
науково-педагогічних працівників,  підвищення їх  відповідальності 
за якість професійної діяльності держава забезпечує: 
     розроблення та   вдосконалення    нормативно-правової    бази 
професійної   діяльності   педагогічних   і   науково-педагогічних 
працівників; 
     прогнозування та задоволення потреб суспільства у  зазначених 
працівниках; 
     розвиток конкурентоспроможної системи навчальних закладів,  в 
яких  проводиться   підготовка,   перепідготовка   та   підвищення 
кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників; 
     розроблення та     запровадження     державних     стандартів 
педагогічної  освіти  різних  освітньо-кваліфікаційних  рівнів   і 
державних стандартів післядипломної педагогічної освіти; 
     оволодіння педагогічними        працівниками        сучасними 
інформаційними технологіями; 
     періодичне оновлення і  взаємоузгодження  змісту  підготовки, 
перепідготовки    та    підвищення    кваліфікації    педагогічних 
працівників; 
     впровадження системи   цільового   державного    фінансування 
підготовки  педагогічних  і науково-педагогічних працівників та їх 
професійного вдосконалення; 
     поліпшення системи   стимулювання   професійного    зростання 
педагогічних   і   науково-педагогічних   працівників,  можливість 
вивчення іноземних мов. 
     30. Держава  забезпечує  умови  для  підвищення  престижу  та 
соціального    статусу    педагогічних    і   науково-педагогічних 
працівників,  створює систему професійного відбору молоді до вищих 
педагогічних навчальних закладів. 
                XIV. Соціальні гарантії учасників 
                       навчального процесу 
     31. Забезпечення умов для педагогічної,  науково-педагогічної 
та   наукової   діяльності   педагогічних  і  науково-педагогічних 
працівників,  умов  для  навчання  учнів  і  студентів,  а   також 
соціального   захисту   учасників  навчально-виховного  процесу  є 
найважливішим  напрямом  державної  політики  у   галузі   освіти. 
Громадянам, які навчаються, гарантується: 
     захист життя, збереження здоров'я, фізичне виховання; 
     регулярне безоплатне  підвезення  у  сільській  місцевості до 
місця  навчання  і  додому  дітей  дошкільного  віку,   учнів   та 
педагогічних працівників; 
     пільговий проїзд студентів у громадському транспорті; 
     надання адресної   допомоги,   академічних    і    соціальних 
стипендій; 
     здійснення заходів   щодо   профілактики   бездоглядності   і 
правопорушень серед дітей,  учнівської та студентської молоді,  їх 
соціальної реабілітації у суспільстві; 
     працевлаштування випускників,  які  навчалися  за   державним 
замовленням. 
     32. Держава  поступово  підвищує соціальні витрати на систему 
освіти, проведення активної соціальної політики. 
     Бюджетні ресурси спрямовуються на забезпечення  першочергових 
соціальних   видатків:  на  виплату  заробітної  плати  та  пенсій 
педагогічним  і  науково-педагогічним  працівникам,  стипендій,  а 
також на соціальну підтримку учнів і студентів. 
     Держава сприяє     розширенню     застосування    договірного 
регулювання умов оплати праці,  додаткових соціальних гарантій  на 
підставі   положень  генеральної,  галузевої,  регіональної  угод, 
колективних договорів. 
     33. Держава,  виходячи  з  можливостей  бюджету  і   реальної 
економічної  ситуації,  сприяє  забезпеченню  для  педагогічних  і 
науково-педагогічних працівників: 
     ефективного медичного обслуговування; 
     встановлення і   дотримання   науково   обгрунтованих    норм 
навчального  навантаження,  тривалості  робочого  часу та основної 
щорічної відпустки; 
     періодичного стажування  у   наукових   центрах,   навчальних 
закладах та на виробництві; 
     диференціації оплати     праці     відповідно     до    рівня 
професіоналізму,  кваліфікаційної   категорії   та   педагогічного 
звання, наукового ступеня та вченого звання; 
     встановлення педагогічним  працівникам  фіксованих доплат для 
придбання навчальної та науково-методичної літератури; 
     виплати одноразової допомоги  педагогічним  працівникам,  які 
призначаються на посаду вперше. 
     34. Держава   створює  умови  для  встановлення  педагогічним 
працівникам пенсійного забезпечення на рівні  80-90  відсотків  їх 
заробітної плати. 
           XV. Міжнародне співробітництво та інтеграція 
                         у галузі освіти 
     35. Стратегічним завданням  державної  освітньої  політики  є 
вихід  освіти,  набутої  в  Україні,  на  ринок  світових освітніх 
послуг,  поглиблення  міжнародного   співробітництва,   розширення 
участі навчальних закладів,  учених,  педагогів і вчителів, учнів, 
студентів у проектах міжнародних організацій та співтовариств. 
     Держава сприяє розвитку співробітництва  навчальних  закладів 
на  дво-  і багатосторонній основі з міжнародними організаціями та 
установами (ЮНЕСКО,  ЮНІСЕФ,  Європейським Союзом,  Радою Європи), 
Світовим   банком,   зарубіжними   освітянськими  фондами,  іншими 
міжнародними організаціями. 
     36. Інтеграція  вітчизняної  освіти  у  міжнародний  освітній 
простір базується на таких засадах: 
     пріоритет національних інтересів; 
     збереження та розвиток інтелектуального потенціалу нації; 
     миротворча спрямованість міжнародного співробітництва; 
     системний і взаємовигідний характер співробітництва; 
     толерантність в    оцінюванні   здобутків   освітніх   систем 
зарубіжних країн та адаптації цих здобутків до потреб національної 
системи освіти. 
     37. Основними шляхами моніторингу та використання зарубіжного 
досвіду в галузі освіти є: 
     проведення спільних наукових  досліджень,  співробітництво  з 
міжнародними фондами; 
     проведення міжнародних   наукових   конференцій,   семінарів, 
симпозіумів;  сприяння участі педагогічних та науково-педагогічних 
працівників у відповідних заходах за кордоном; 
     освітні і наукові обміни,  стажування та навчання за кордоном 
учнів, студентів, педагогічних і науково-педагогічних працівників; 
     аналіз, відбір,  видання  та  розповсюдження  кращих  зразків 
зарубіжної наукової і навчальної літератури. 
     38. Центральні та місцеві органи управління освітою, Академія 
педагогічних наук України,  а також навчальні заклади всіх  рівнів 
сприяють  міжнародній  мобільності  учасників  навчально-виховного 
процесу,  забезпечують розвиток системи  підготовки  фахівців  для 
зарубіжних країн на компенсаційних засадах,  створюють філії вищих 
навчальних  закладів  України,  їх   підготовчих   факультетів   і 
відділень   за   кордоном;   забезпечують   визнання  за  кордоном 
документів про освіту, що видаються в Україні. 
     Для досягнення цієї мети необхідно забезпечити: 
     розроблення та реалізацію  державної  програми  підготовки  і 
закріплення  кваліфікованих  кадрів  для  розширення  міжнародного 
співробітництва  у  галузі  освіти,  організацію   їх   постійного 
навчання та підвищення кваліфікації; 
     виконання цільових   інноваційних   програм,  спрямованих  на 
розширення участі України у співробітництві на міжнародному  ринку 
освітніх послуг; 
     фінансову та консультаційну підтримку. 
     39. Освіта  в  Україні  є  відкритим  соціальним  інститутом. 
Суб'єкти системи освіти співпрацюють з  міжнародними  інституціями 
та  організаціями,  які  для здійснення своєї діяльності покликані 
залучати  педагогів,  дітей  та  молодь  з  метою   набуття   ними 
соціальної  компетентності  й  досвіду у питаннях взаєморозуміння, 
толерантності,  побудови спільного європейського дому, культурного 
різноманіття  і  водночас  для  збереження  та примноження власних 
культурних надбань. 
     Беручи участь у проектах і  програмах  Ради  Європи,  ЮНЕСКО, 
Європейського  Союзу,  ЮНІСЕФ  та  інших  міжнародних організацій, 
суб'єкти національної  системи  освіти  не  тільки  отримуватимуть 
доступ   до   інформації  про  шляхи,  засоби  і  методи  розвитку 
гуманітарної сфери,  але й зможуть демонструвати і пропонувати  на 
міжнародному ринку освітні технології та власні напрацювання. 
     40. Держава   сприяє   залученню   додаткових   ресурсів  для 
створення нових потужних каналів  інформаційного  обміну  з  усіма 
країнами світу, розширенню інформаційної бази національної системи 
освіти,  забезпеченню  можливості  використання  світових   банків 
інформації. 
     41. Як  важливий  засіб  утвердження  авторитету  України  на 
міжнародній  арені,  розвитку  міжнародного   співробітництва   та 
залучення  додаткових джерел фінансування освіти держава розглядає 
можливість збільшення  обсягів  підготовки  спеціалістів  з  числа 
іноземців та осіб без громадянства. 
                    XVI. Очікувані результати 
     42. Реалізація  Національної  доктрини забезпечить перехід до 
нового  типу  гуманістично-інноваційної   освіти,   що   сприятиме 
істотному       зростанню      інтелектуального,      культурного, 
духовно-морального потенціалу   особистості   та   суспільства.  В 
результаті цього відбудуться потужні  позитивні  зміни  у  системі 
матеріального  виробництва  та  духовного  відродження,  структурі 
політичних відносин, побуті і культурі. 
     Зростуть самостійність   і  самодостатність  особистості,  її 
творча активність,  що зміцнить демократичні основи громадянського 
суспільства і прискорить його розвиток. 
     Активізуються процеси      національної     самоідентифікації 
особистості,  підвищиться  її  громадянський  авторитет,  а  також 
статус   громадянина   України   у  міжнародному  соціокультурному 
середовищі. 
     Освіта, здобута  в  Україні,  стане  конкурентоспроможною   в 
європейському   та  світовому  освітньому  просторі,  а  людина  - 
захищеною і мобільною на ринку праці. 
     Зростаючий освітній   потенціал    суспільства    забезпечить 
впровадження  новітніх виробничих та інформаційних технологій,  що 
дасть змогу протягом наступних 10-15 років скоротити відставання у 
темпах  розвитку,  а надалі істотно наблизитися до рівня і способу 
організації життєдіяльності розвинутих країн світу. 
     Випереджальний розвиток  освіти  забезпечить  рівень   життя, 
гідний людини XXI століття. 
 Глава Адміністрації 
 Президента України                                       В.ЛИТВИН

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

КОНВЕНЦІЯ
про захист прав людини і основоположних свобод

{Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.97}

(Зі змінами та доповненнями, внесеними
Протоколом № 11 від 11 травня 1994 року,
Протоколом № 14 від 13 травня 2004 року)

{Додатково див. Інформацію до Конвенції та протоколів:
Перший протокол від 20.03.52
Протокол № 2 від 06.05.63
Протокол № 4 від 16.09.63
Протокол № 6 від 28.04.83
Протокол № 7 від 22.11.84
Протокол № 9 від 06.11.90
Протокол № 10 від 25.03.92
Протокол № 11 від 11.05.94
Протокол № 12 від 04.11.2000
Протокол № 13 від 03.05.2002
Протокол № 14 від 13.05.2004
Протокол № 14-bis від 27.05.2009
Протокол № 15 від 24.06.2013
Протокол № 16 від 02.10.2013}

Дата підписання: 04.11.1950
Дата ратифікації Україною: 17.07.1997
Дата набрання чинності для України: 11.09.1997

Офіційний переклад

Уряди держав – членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію,

беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року,

беручи до уваги те, що ця Декларація має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній прав,

беручи до уваги те, що метою Ради Європи є досягнення тіснішого єднання між її членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод,

знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основоположні свободи, які становлять підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному розумінню і додержанню прав людини, від яких вони залежать,

сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації, домовилися про таке:

Стаття 1
Зобов’язання поважати права людини

Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Розділ I
Права і свободи

Стаття 2
Право на життя

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

Стаття 3
Заборона катування

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

Стаття 4
Заборона рабства і примусової праці

1. Нікого не можна тримати в рабстві або в підневільному стані.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цілей цієї статті значення терміна “примусова чи обов’язкова праця” не поширюється:

a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення;

b) на будь-яку службу військового характеру або – у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, – службу, яка вимагається замість обов’язкової військової служби;

c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства;

d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов’язків.

Стаття 5
Право на свободу та особисту недоторканність

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту “c” пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.

Стаття 6
Право на справедливий суд

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або – тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, – коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

Стаття 7
Ніякого покарання без закону

1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.

2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.

Стаття 8
Право на повагу до приватного і сімейного життя

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 9
Свобода думки, совісті і релігії

1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 10
Свобода вираження поглядів

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Стаття 11
Свобода зібрань та об’єднання

1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.

Стаття 12
Право на шлюб

Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

Стаття 13
Право на ефективний засіб юридичного захисту

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Стаття 14
Заборона дискримінації

Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Стаття 15
Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації

1. Під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом.

2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 34 (пункт 1) і 7.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, використовуючи це право на відступ від своїх зобов’язань, у повному обсязі інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і причини їх вжиття. Вона також повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про час, коли такі заходи перестали застосовуватися, а положення Конвенції знову застосовуються повною мірою.

Стаття 16
Обмеження політичної діяльності іноземців

Жодне з положень статей 1011 і 14 не може розглядатись як таке, що забороняє Високим Договірним Сторонам встановлювати обмеження на політичну діяльність іноземців.

Стаття 17
Заборона зловживання правами

Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Стаття 18
Межі застосування обмежень прав

Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.

Розділ II
Європейський суд з прав людини

Стаття 19
Створення Суду

Для забезпечення дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини, який далі називається “Суд”. Він функціонує на постійній основі.

Стаття 20
Кількість суддів

Суд складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін.

Стаття 21
Посадові критерії

1. Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем компетентності.

2. Судді беруть участь у роботі Суду в особистій якості.

3. Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися жодною діяльністю, що є не сумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або з вимогами щодо виконання посадових обов’язків на постійній основі; усі питання, що виникають внаслідок застосування цього пункту, вирішуються Судом.

Стаття 22
Вибори суддів

Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони більшістю поданих голосів за списком з трьох кандидатів, запропонованих відповідною Високою Договірною Стороною.

  (стаття 22 зі змінами, внесеними згідно
з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 23
Строк повноважень і звільнення з посади

1. Судді обираються строком на дев’ять років. Вони не можуть бути переобрані.

2. Строк повноважень суддів спливає, коли вони досягають 70-річного віку.

3. Судді обіймають посаду доти, доки їх не замінять. Проте вони продовжують вести ті справи, які вже є в їхньому провадженні.

4. Жодний суддя не може бути звільнений з посади, якщо тільки інші судді більшістю у дві третини голосів не ухвалять рішення про його невідповідність установленим вимогам.

  (стаття 23 у редакції
Протоколу № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 24
Канцелярія і доповідачі

1. Суд має канцелярію, функції та організація якої визначені РеґламентомСуду.

2. Коли Суд засідає у складі одного судді, Суду надають допомогу доповідачі, які діють під керівництвом Голови Суду. Вони входять до складу канцелярії Суду.

  (стаття 24 у редакції
Протоколу № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 25
Пленарні засідання Суду

Суд на пленарних засіданнях:

a) обирає Голову Суду та одного чи двох заступників Голови Суду строком на три роки; вони можуть бути переобрані;

b) створює палати на встановлений строк;

c) обирає голів палат; вони можуть бути переобрані;

d) приймає Реґламент Суду;

e) обирає Секретаря Суду та одного чи більше заступників Секретаря;

f) звертається з будь-яким клопотанням згідно з пунктом 2 статті 26.

  (стаття 25 зі змінами, внесеними
згідно з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 26
Одноособовий склад Суду, комітети, палати та Велика палата

1. Для розгляду переданих йому справ Суд засідає у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.

2. За клопотанням пленарного засідання Суду Комітет Міністрів може, одностайним рішенням і на встановлений строк, зменшити кількість суддів у палатах до п’яти.

3. Коли суддя засідає одноособово, він не розглядає жодної заяви проти Високої Договірної Сторони, від якої цього суддю було обрано.

4. Суддя, обраний від Високої Договірної Сторони, яка є стороною у справі, є ex officioчленом палати або Великої палати. У разі відсутності такого судді або якщо він не може брати участь у засіданнях, Голова Суду вибирає зі списку, поданого заздалегідь цією Стороною, особу, яка засідає як суддя.

5. До складу Великої палати входять також Голова Суду, заступники Голови, голови палат та інші судді, яких визначено відповідно до Реґламенту Суду. Якщо справа передається до Великої палати згідно зі статтею 43, у Великій палаті не може засідати жодний суддя з палати, яка постановила рішення у справі, за винятком голови палати і судді, який засідав від заінтересованої Високої Договірної Сторони.

  (стаття 26 у редакції
Протоколу № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 27
Компетенція суддів, які засідають одноособово

1. Суддя, який засідає одноособово, може оголосити неприйнятною або вилучити з реєстру справ заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо таке рішення може бути прийняте без додаткового вивчення.

2. Це рішення є остаточним.

3. Якщо суддя, який засідає одноособово, не оголошує заяву неприйнятною або не вилучає її з реєстру справ, то цей суддя передає її до комітету або палати для подальшого розгляду.

  (Конвенцію доповнено новою статтею 27  згідно з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 28
Компетенція комітетів

1. Стосовно заяви, поданої згідно зі статтею 34, комітет може одностайним голосуванням:

a) оголосити її неприйнятною або вилучити її з реєстру справ, якщо таке рішення може бути прийняте без додаткового вивчення; або

b) оголосити її прийнятною і одночасно постановити рішення по суті, якщо покладене в основу справи питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї є предметом усталеної практики Суду.

2. Рішення та рішення по суті, передбачені пунктом 1, є остаточними.

3. Якщо суддя, обраний від Високої Договірної Сторони, яка є стороною у справі, не є членом комітету, комітет може на будь-якій стадії провадження запросити цього суддю зайняти місце одного з членів комітету, беручи до уваги всі відповідні чинники, у тому числі те, чи заперечувала ця Сторона проти застосування процедури, передбаченої підпунктом “b” пункту 1.

  (стаття 28 у редакції
Протоколу № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 29
Рішення палат щодо прийнятності та суті заяв

1. Якщо згідно зі статтею 27 чи статтею 28 не прийнято жодного рішення, або згідно зі статтею 28 не постановлено жодного рішення по суті, палата приймає рішення щодо прийнятності та суті індивідуальних заяв, поданих згідно зі статтею 34. Рішення щодо прийнятності може бути прийняте окремо.

2. Палата приймає рішення щодо прийнятності та суті міждержавних заяв, поданих згідно зі статтею 33. Рішення щодо прийнятності приймається окремо, якщо Суд за виняткових обставин не вирішить інакше.

  (стаття 29 зі змінами, внесеними
згідно з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 30
Відмова від розгляду справи на користь Великої палати

Якщо справа, яку розглядає палата, порушує істотні питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може мати наслідком несумісність із рішенням, постановленим Судом раніше, палата може в будь-який час до постановлення свого рішення відмовитися від розгляду справи на користь Великої палати, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

Стаття 31
Повноваження Великої палати

Велика палата:

a) приймає рішення щодо заяв, поданих згідно зі статтею 33 чи статтею 34, якщо палата відмовляється від розгляду справи згідно зі статтею 30 або якщо справу було передано їй на розгляд згідно зі статтею 43;

b) приймає рішення з питань, поданих Суду Комітетом Міністрів згідно з пунктом 4 статті 46; та

c) розглядає запити про надання консультативних висновків, подані згідно зі статтею 47.

  (стаття 31 зі змінами, внесеними
згідно з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 32
Юрисдикція Суду

1. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд відповідно до статей 333446 і 47.

2. У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір вирішує сам Суд.

  (стаття 32 зі змінами, внесеними
згідно з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 33
Міждержавні справи

Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке допущене, на її думку, іншою Високою Договірною Стороною.

Стаття 34
Індивідуальні заяви

Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.

Стаття 35
Умови прийнятності

1. Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні.

2. Суд не розглядає жодної індивідуальної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:

a) є анонімною; або

b) за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі.

3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає:

a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви;

або

b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.

4. Суд відхиляє будь-яку заяву, яку він вважає неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.

  (стаття 35 зі змінами, внесеними
згідно з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 36
Участь третьої сторони

1. У всіх справах, які розглядає палата або Велика палата, Висока Договірна Сторона, громадянин якої є заявником, має право подавати свої письмові зауваження і брати участь у слуханнях.

2. В інтересах належного здійснення правосуддя Голова Суду може запропонувати будь-якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною в судовому розгляді, чи будь-якій заінтересованій особі, яка не є заявником, подати свої письмові зауваження або взяти участь у слуханнях.

3. У всіх справах, які розглядає палата або Велика палата, Комісар Ради Європи з прав людини має право подавати свої письмові зауваження і брати участь у слуханнях.

  (стаття 36 зі змінами, внесеними
згідно з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 37
Вилучення заяв з реєстру справ

1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку:

a) що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або

b) що спір уже вирішено; або

c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.

Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.

2. Суд може прийняти рішення про поновлення заяви в реєстрі справ, якщо він вважає, що це виправдано обставинами.

Стаття 38
Розгляд справи

Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови.

  (стаття 38 у редакції
Протоколу № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 39
Досягнення дружнього врегулювання

1. На будь-якій стадії провадження Суд може надати себе у розпорядження заінтересованих сторін для забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, як їх визначає Конвенція та протоколи до неї.

2. Процедура, що здійснюється відповідно до пункту 1, є конфіденційною.

3. У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, прийнявши рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення.

4. Це рішення передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за виконанням умов дружнього врегулювання, викладених у рішенні.

  (стаття 39 у редакції
Протоколу № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 40
Слухання у відкритому засіданні та доступ до документів

1. Слухання проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд за виняткових обставин не вирішить інакше.

2. Доступ до документів, переданих до канцелярії, є відкритим, якщо Голова Суду не вирішить інакше.

Стаття 41
Справедлива сатисфакція

Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

Стаття 42
Рішення палат

Рішення палат стають остаточними відповідно до пункту 2 статті 44.

Стаття 43
Передання справи на розгляд Великої палати

1. Упродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

2. Колегія у складі п’яти суддів Великої палати приймає таке клопотання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення.

3. Якщо колегія приймає клопотання, Велика палата вирішує справу шляхом постановлення рішення.

Стаття 44
Остаточні рішення у справі

1. Рішення Великої палати є остаточним.

2. Рішення палати стає остаточним:

a) якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати; або

b) через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої палати не було заявлено; або

c) якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд Великої палати згідно зі статтею 43.

3. Остаточне рішення опубліковується.

Стаття 45
Умотивованість рішень у справі та ухвал

1. Рішення у справі, а також ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути вмотивовані.

2. Якщо рішення у справі повністю або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку.

Стаття 46
Обов’язкова сила рішень та їх виконання

1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.

3. Якщо Комітет Міністрів вважає, що нагляд за виконанням остаточного рішення ускладнений проблемою тлумачення рішення, він може звернутися до Суду з метою надання відповідного роз’яснення. Рішення про звернення ухвалюється більшістю у дві третини голосів представників, які мають право засідати в Комітеті.

4. Якщо Комітет Міністрів вважає, що Висока Договірна Сторона відмовляється виконувати остаточне рішення у справі, в якій вона є стороною, він може, після формального повідомлення цієї Сторони і шляхом ухвалення рішення більшістю у дві третини голосів представників, які мають право засідати в Комітеті, звернутися до Суду з питанням про додержання цією Стороною свого зобов’язання згідно з пунктом 1.

5. Якщо Суд встановлює порушення пункту 1, він передає справу Комітетові Міністрів з метою визначення заходів, яких необхідно вжити. Якщо Суд не встановлює порушення пункту 1, він передає справу Комітетові Міністрів, який приймає рішення про закриття розгляду справи.

  (стаття 46 у редакції
Протоколу № 14 від 13.05.2004 р.)

Стаття 47
Консультативні висновки

1. Суд може, на запит Комітету Міністрів, надавати консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї.

2. Такі висновки не поширюються на питання, що стосуються змісту чи обсягу прав і свобод, визначених у розділі I Конвенції та протоколах до неї, чи на будь-які інші питання, які Суд або Комітет Міністрів може розглядати внаслідок будь-якого провадження, що може бути порушене відповідно до Конвенції.

3. Рішення Комітету Міністрів про подання запиту щодо консультативного висновку Суду ухвалюються більшістю голосів представників, які мають право засідати в Комітеті.

Стаття 48
Консультативна компетенція Суду

Суд вирішує, чи належить запит Комітету Міністрів щодо надання консультативного висновку до його компетенції, визначеної в статті 47.

Стаття 49
Умотивованість консультативних висновків

1. Консультативні висновки Суду мають бути вмотивовані.

2. Якщо консультативний висновок повністю або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку.

3. Консультативні висновки Суду передаються Комітетові Міністрів.

Стаття 50
Витрати на забезпечення діяльності Суду

Витрати на забезпечення діяльності Суду покладено на Раду Європи.

Стаття 51
Привілеї та імунітети суддів

Судді під час виконання своїх обов’язків користуються привілеями та імунітетами, передбаченими у статті 40 Статуту Ради Європи та угодах, укладених згідно з цією статтею Статуту.

Розділ III
Інші положення

Стаття 52
Запити Генерального секретаря

На запит Генерального секретаря Ради Європи будь-яка Висока Договірна Сторона надає роз’яснення стосовно того, яким чином її національне право забезпечує ефективне виконання будь-якого з положень цієї Конвенції.

Стаття 53
Гарантія визнаних прав людини

Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Стаття 54
Повноваження Комітету Міністрів

Ніщо в цій Конвенції не стоїть на перешкоді повноваженням Комітету Міністрів, наданим йому Статутом Ради Європи.

Стаття 55
Відмова від інших засобів урегулювання спорів

Високі Договірні Сторони погоджуються, що без спеціальної домовленості вони не користуватимуться існуючими між ними чинними договорами, конвенціями або деклараціями для вирішення – шляхом звернення – спору, який виникає внаслідок тлумачення або застосування цієї Конвенції, засобами врегулювання спорів, не передбаченими цією Конвенцією.

Стаття 56
Територіальне застосування

1. Будь-яка держава може при ратифікації чи будь-коли після цього заявити шляхом повідомлення Генеральному секретареві Ради Європи про те, що дія цієї Конвенції поширюється, з урахуванням пункту 4 цієї статті, на всі чи деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона є відповідальною.

2. Дія Конвенції поширюється на територію або території, визначені в повідомленні, з тридцятого дня після отримання цього повідомлення Генеральним секретарем Ради Європи.

3. Однак положення цієї Конвенції застосовуються до таких територій з належним урахуванням місцевих вимог.

4. Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 цієї статті, може будь-коли після цього оголосити від імені однієї або кількох територій, яких стосується заява, що вона визнає компетенцію Суду приймати скарги від окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 34 Конвенції.

Стаття 57
Застереження

1. Будь-яка держава може при підписанні цієї Конвенції або депонуванні своєї ратифікаційної грамоти зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що будь-який чинний на той час на її території закон не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно із цією статтею не дозволяються.

2. Будь-яке застереження, зроблене згідно із цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону.

Стаття 58
Денонсація

1. Висока Договірна Сторона може денонсувати цю Конвенцію тільки зі спливом п’ятирічного строку від дати, коли вона стала її стороною, і через шість місяців після подання відповідного повідомлення Генеральному секретареві Ради Європи, який інформує про це інші Високі Договірні Сторони.

2. Така денонсація не звільняє заінтересовану Високу Договірну Сторону від її зобов’язань за цією Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов’язань і могло бути здійснене нею до дати, від якої денонсація набирає чинності.

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає бути і стороною цієї Конвенції на тих самих умовах.

4. Відповідно до положень попередніх пунктів, Конвенція може бути денонсована стосовно будь-якої території, на яку поширювалася її дія згідно із заявою, зробленою на підставі статті 56.

Стаття 59
Підписання і ратифікація

1. Ця Конвенція відкрита для підписання членами Ради Європи. Вона підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти передаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.

2. До цієї Конвенції може приєднатися Європейський Союз.

3. Ця Конвенція набирає чинності після депонування десяти ратифікаційних грамот.

4. Стосовно будь-якого підписанта цієї Конвенції, що ратифікуватиме її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня депонування його ратифікаційної грамоти.

5. Генеральний секретар Ради Європи повідомляє всіх членів Ради Європи про набрання Конвенцією чинності, про Високі Договірні Сторони, які ратифікували її, та про подальше депонування ратифікаційних грамот.

Учинено в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами, обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цієї Конвенції кожному підписантові.

  (стаття 59 зі змінами, внесеними
згідно з Протоколом № 14 від 13.05.2004 р.)

Конвенція про права дитини

КОНВЕНЦІЯ
про права дитини

(20 листопада 1989 року)
(редакція зі змінами,
схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН 
від 21 грудня 1995 року)

{Конвенцію ратифіковано Постановою ВР № 789-XII від 27.02.91 }

{Додатково див. Факультативні протоколи
від 01.01.2000
від 20.11.2014}

{Додатково див. Статус Конвенції}

Офіційний переклад

Преамбула

Держави-учасниці цієї Конвенції,

вважаючи, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті Організації Об’єднаних Націй, визнання властивої гідності, рівних і невід’ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпечення свободи, справедливості і миру на землі,

беручи до уваги, що народи Об’єднаних Націй підтвердили в Статуті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи та сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі,

визнаючи, що Організація Об’єднаних Націй у Загальній декларації прав людини та в Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилась з тим, що кожна людина має володіти всіма зазначеними у них правами і свободами без якої б то не було різниці за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, майновий стан, народження або інші обставини,

нагадуючи, що Організація Об’єднаних Націй в Загальній декларації прав людинипроголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу,

впевнені в тому, що сім’ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і особливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння, з тим щоб вона могла повністю покласти на себе зобов’язання в рамках суспільства,

визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння,

вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності,

беручи до уваги, що необхідність у такому особливому захисті дитини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що займаються питаннями благополуччя дітей,

беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, “дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження”,

посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх всиновленні, на національному і міжнародних рівняхМінімальних стандартних правил Організації Об’єднаних Націй, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (“Пекінські правила”) та Декларації про захист жінок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів,

визнаючи, що в усіх країнах світу є діти, які живуть у виключно тяжких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги,

враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини,

визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшення умов життя дітей в кожній країні, зокрема в країнах, що розвиваються,

погодились про нижченаведене:

Частина I

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

Стаття 2

1. Держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я і народження дитини, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.

2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім’ї.

Стаття 3

1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

3. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби і органи, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема, в галузі безпеки й охорони здоров’я та з точки зору численності і придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду.

Стаття 4

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвенції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав Держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках наявних у них ресурсів і при необхідності в рамках міжнародного співробітництва.

Стаття 5

Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов’язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім’ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.

Стаття 6

1. Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід’ємне право на життя.

2. Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

Стаття 7

1. Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім’я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.

2. Держави-учасниці забезпечують здійснення цих прав згідно з їх національним законодавством та виконання їх зобов’язань за відповідними міжнародними документами у цій галузі, зокрема, у випадку, коли б інакше дитина не мала громадянства.

Стаття 8

1. Держави-учасниці зобов’язуються поважати право дитини на збереження індивідуальності, включаючи громадянство, ім’я та сімейні зв’язки, як передбачається законом, не допускаючи протизаконного втручання.

2. Якщо дитина протизаконно позбавляється частини або всіх елементів своєї індивідуальності, Держави-учасниці забезпечують їй необхідну допомогу і захист для найшвидшого відновлення її індивідуальності.

Стаття 9

1. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

2. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.

3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

4. У тих випадках, коли таке розлучення випливає з якого-небудь рішення, прийнятого Державою-учасницею, наприклад, при арешті, тюремному ув’язненні, висилці, депортації чи смерті (включаючи смерть, що настала через будь-яку причину під час перебування даної особи у віданні держави) одного чи обох батьків або дитини, така Держава-учасниця надає батькам, дитині чи, якщо це необхідно, іншому члену сім’ї на їх прохання необхідну інформацію щодо місцеперебування відсутнього члена (членів) сім’ї, якщо надання цієї інформації не завдає шкоди добробуту дитини. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання само по собі не призводило до несприятливих наслідків для відповідної особи (осіб).

Стаття 10

1. Відповідно до зобов’язання Держав-учасниць за пунктом 1 статті 9 заява дитини чи її батьків на в’їзд у Державу-учасницю або виїзд із неї з метою возз’єднання сім’ї повинна розглядатися Державами-учасницями позитивним, гуманним і оперативним чином. Держави-учасниці надалі забезпечують, щоб подання такого прохання не призводило до несприятливих наслідків для заявників та членів їх сім’ї.

2. Дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками. 3 цією метою і відповідно до зобов’язання Держав-учасниць за пунктом 2 статті 9 Держави-учасниці поважають право дитини та її батьків залишати будь-яку країну, включаючи власну, і повертатися в свою країну. Щодо права залишати будь-яку країну діють лише такі обмеження, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), здоров’я чи моралі населення або прав і свобод інших осіб і сумісні з визнаними в цій Конвенції іншими правами.

Стаття 11

1. Держави-учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону.

2. 3 цією метою Держави-учасниці сприяють укладанню двосторонніх або багатосторонніх угод чи приєднуються до чинних угод.

Стаття 12

1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

2. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.

Стаття 13

1. Дитина має право вільно висловлювати свої думки; це право включає свободу шукати, одержувати і передавати інформацію та ідеї будь-якого роду незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи за допомогою інших засобів на вибір дитини.

2. Здійснення цього права може зазнавати деяких обмежень, проте ними можуть бути лише ті обмеження, які передбачені законом і необхідні:

а) для поваги прав і репутації інших осіб; або

b) для охорони державної безпеки, громадського порядку (order public), або здоров’я, або моралі населення.

Стаття 14

1. Держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті та релігії.

2. Держави-учасниці поважають права та обов’язки батьків і у відповідних випадках законних опікунів керувати дитиною в здійсненні її права методом, що відповідає здібностям дитини, які розвиваються.

3. Свобода дотримуватися своєї релігії або віри може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом і необхідні для охорони державної безпеки, громадського порядку, моралі та здоров’я населення або захисту основних прав і свобод інших осіб.

Стаття 15

1. Держави-учасниці визнають право дитини на свободу асоціацій і свободу мирних зборів.

2. Щодо здійснення даного права не можуть застосовуватися будь-які обмеження, крім тих, які застосовуються відповідно до закону та необхідні в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку (order public), охорони здоров’я і моралі населення або захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 16

1. Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання.

Стаття 17

Держави-учасниці визнають важливу роль засобів масової інформації і забезпечують, щоб дитина мала доступ до інформації і матеріалів із різних національних і міжнародних джерел, особливо до таких інформації і матеріалів, які спрямовані на сприяння соціальному, духовному і моральному благополуччю, а також здоровому фізичному і психічному розвитку дитини. 3 цією метою Держави-учасниці:

а) сприяють засобам масової інформації у поширенні інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношеннях та в дусі статті 29;

b) сприяють міжнародному співробітництву в галузі підготовки, обміну та поширення такої інформації і матеріалів, що надходять із різних культурних, національних і міжнародних джерел;

с) сприяють виданню і розповсюдженню дитячої літератури;

d) сприяють засобам масової інформації у приділенні особливої уваги мовним потребам дитини, яка належить до якої-небудь групи меншостей або до корінного населення;

е) сприяють розробці належних принципів захисту дитини від інформації і матеріалів, що завдають шкоди її благополуччю, враховуючи положення статей 13 і 18.

Стаття 18

1. Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

2. 3 метою гарантування і сприяння здійсненню прав, викладених у цій Конвенції, Держави-учасниці надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними своїх обов’язків по вихованню дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих установ.

3. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб діти, батьки яких працюють, мали право користуватися призначеними для них службами й установами по догляду за дітьми.

Стаття 19

1. Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь-якої іншої особи, яка турбується про дитину.

2. Такі заходи захисту, у випадку необхідності, включають ефективні процедури для розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також здійснення інших форм запобігання, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування та інших заходів у зв’язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у випадку необхідності, для порушення початку судової процедури.

Стаття 20

1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою.

2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною.

3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, “кафала” за ісламським правом, усиновлення або, за необхідності, направлення до відповідних установ по догляду за дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини, її етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову.

Стаття 21

Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:

а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визначають згідно з застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;

b) визначають, що усиновлення в іншій країні може розглядатися як альтернативний спосіб догляду за дитиною, якщо дитина не може бути передана на виховання або в сім’ю, яка могла б забезпечити її виховання або усиновлення, і якщо забезпечення якогось придатного догляду в країні походження дитини є неможливим;

с) забезпечують, щоб у випадку усиновлення дитини в іншій країні застосовувалися такі самі гарантії і норми, які застосовуються щодо усиновлення всередині країни;

d) вживають всіх необхідних заходів з метою забезпечення того, щоб у випадку усиновлення в іншій країні влаштування дитини не призводило до одержання невиправданих фінансових вигод, пов’язаних з цією особою;

е) сприяють у необхідних випадках досягненню цілей цієї статті шляхом укладення двосторонніх і багатосторонніх домовленостей або угод та намагаються на цій підставі забезпечити, щоб влаштування дитини в іншій країні здійснювали компетентні власті чи органи.

Стаття 22

1. Держави-учасниці вживають необхідних заходів, щоб забезпечити дитині, яка бажає одержати статус біженця або яка вважається біженцем, відповідно до застосовуваних міжнародним або внутрішнім правом і процедурами, як тій, що супроводжується, так і тій, що не супроводжується її батьками або будь-якою іншою особою, належний захист і гуманітарну допомогу в користуванні застосовуваними правами, викладеними в цій Конвенції та інших міжнародних документах з прав людини або гуманітарних документах, учасницями яких є зазначені держави.

2. 3 цією метою Держави-учасниці сприяють у випадках, коли вони вважають це за необхідне, будь-яким зусиллям Організації Об’єднаних Націй та інших компетентних міжурядових або неурядових організацій, що співпрацюють з Організацією Об’єднаних Націй, щодо захисту такої дитини та надання їй допомоги у пошуку батьків чи інших членів сім’ї будь-якої дитини-біженця, з тим щоб одержати інформацію, необхідну для її возз’єднання зі своєю сім’єю. В тих випадках, коли батьки або інші члени сім’ї не можуть бути знайдені, цій дитині надається такий самий захист, як і будь-якій іншій дитині, через якісь причини тимчасово або постійно позбавленій сімейного оточення, як це передбачено в цій Конвенції.

Стаття 23

1. Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства.

2. Держави-учасниці визнають право неповноцінної дитини на особливе піклування, заохочують і забезпечують надання, за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право, та відповідальним за турботу про неї допомогу, щодо якої подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину.

3. На забезпечення особливих потреб неповноцінної дитини допомога згідно з пунктом 2 цієї статті надається при можливості безкоштовно з урахуванням фінансових ресурсів батьків або інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, та має на меті забезпечення неповноцінній дитині ефективного доступу до послуг у галузі освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров’я, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку таким чином, який призводить до найбільш повного по можливості втягнення дитини в соціальне життя і досягнення розвитку її особи, включаючи культурний і духовний розвиток дитини.

4. Держави-учасниці сприяють у дусі міжнародного співробітництва обміну відповідною інформацією в галузі профілактичної охорони здоров’я, медичного, психологічного і функціонального лікування неповноцінних дітей, включаючи розповсюдження інформації про методи реабілітації, загальноосвітньої і професійної підготовки, а також доступу до цієї інформації, з тим щоб дозволити Державам-учасницям покращити свої можливості і знання, і розширити свій досвід в цій галузі. В зв’язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 24

1. Держави-учасниці визнають право дитини на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я та засобами лікування хвороб і відновлення здоров’я. Держави-учасниці намагаються забезпечити, щоб жодна дитина не була позбавлена свого права на доступ до подібних послуг системи охорони здоров’я.

2. Держави-учасниці домагаються повного здійснення цього права, зокрема, вживають заходів щодо:

а) зниження рівня смертності немовлят і дитячої смертності;

b) забезпечення надання необхідної медичної допомоги та охорони здоров’я всіх дітей з приділенням першочергової уваги розвитку первинної медико-санітарної допомоги;

с) боротьби з хворобами і недоїданням, у тому числі в межах первинної медико-санітарної допомоги, шляхом, поряд з іншим, застосування легкодоступної технології та надання достатньої кількості поживного продовольства та чистої питної води, беручи до уваги небезпеку і ризик забруднення навколишнього середовища;

d) надання матерям належних послуг по охороні здоров’я у допологовий і післяпологовий періоди;

е) забезпечення інформацією всіх прошарків суспільства, зокрема батьків і дітей, щодо здоров’я і харчування дітей, переваги грудного годування, гігієни, санітарії середовища перебування дитини і запобігання нещасним випадкам, а також доступу до освіти та підтримки у використанні цих знань;

f) розробки превентивних заходів з охорони здоров’я, керівництва для батьків та навчання і послуг з планування сім’ї.

3. Держави-учасниці вживають будь-яких ефективних і необхідних заходів з метою скасування традиційної практики, що негативно впливає на здоров’я дітей.

4. Держави-учасниці зобов’язані сприяти міжнародному співробітництву і розвивати його з метою поступового досягнення повного здійснення права, яке визнається в цій статті. В зв’язку з цим особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 25

Держави-учасниці визнають права дитини, яка віддана компетентними органами на піклування з метою догляду за нею, її захисту або фізичного чи психічного лікування, на періодичну оцінку лікування, наданого дитині, і всіх інших умов, пов’язаних з таким піклуванням про дитину.

Стаття 26

1. Держави-учасниці визнають за кожною дитиною право користуватися благами соціального забезпечення, включаючи соціальне страхування, і вживають необхідних заходів щодо досягнення повного здійснення цього права згідно з їх національним законодавством.

2. Ці блага в міру необхідності надаються з урахуванням наявних ресурсів і можливостей дитини та осіб, які несуть відповідальність за утримання дитини, а також будь-яких міркувань, пов’язаних з одержанням благ дитиною чи від її імені.

Стаття 27

1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

2. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

3. Держави-учасниці відповідно до національних умов і в межах своїх можливостей вживають необхідних заходів щодо надання допомоги батькам та іншим особам, які виховують дітей, у здійсненні цього права і у випадку необхідності надають матеріальну допомогу і підтримують програми, особливо щодо забезпечення дитини харчуванням, одягом і житлом.

4. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів щодо забезпечення відновлення утримання дитини батьками або іншими особами, які відповідають за дитину як всередині Держави-учасниці, так і за кордоном. Зокрема, якщо особа, яка несе фінансову відповідальність за дитину, і дитина проживають в різних державах, Держави-учасниці сприяють приєднанню до міжнародних угод або укладенню таких угод, а також досягненню інших відповідних домовленостей.

Стаття 28

1. Держави-учасниці визнають право дитини на освіту, і з метою поступового досягнення здійснення цього права на підставі рівних можливостей вони, зокрема:

а) вводять безплатну й обов’язкову початкову освіту;

b) сприяють розвиткові різних форм середньої освіти, як загальної, так і професійної, забезпечують її доступність для всіх дітей та вживають таких заходів, як введення безплатної освіти та надання у випадку необхідності фінансової допомоги;

с) забезпечують доступність вищої освіти для всіх на підставі здібностей кожного за допомогою всіх необхідних засобів;

d) забезпечують доступність інформації і матеріалів у галузі освіти й професійної підготовки для всіх дітей;

е) вживають заходів для сприяння регулярному відвіданню шкіл і зниженню кількості учнів, які залишили школу.

2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, щоб шкільна дисципліна була забезпечена методами, що ґрунтуються на повазі до людської гідності дитини та відповідно до цієї Конвенції.

3. Держави-учасниці заохочують і розвивають міжнародне співробітництво з питань, що стосуються освіти, зокрема, з метою сприяння ліквідації невігластва і неписьменності в усьому світі та полегшення доступу до науково-технічних знань і сучасних методів навчання. В цьому зв’язку особлива увага має приділятися потребам країн, що розвиваються.

Стаття 29

1. Держави-учасниці погоджуються щодо того, що освіта дитини має бути спрямована на:

а) розвиток особи, талантів, розумових і фізичних здібностей дитини в найповнішому обсязі;

b) виховання поваги до прав людини та основних свобод, а також принципів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй;

с) виховання поваги до батьків дитини, її культурної самобутності, мови і національних цінностей країни, в якій дитина проживає, країни її походження та до цивілізацій, відмінних від її власної;

d) підготовку дитини до свідомого життя у вільному суспільстві в дусі розуміння, миру, терпимості, рівноправності чоловіків і жінок та дружби між усіма народами, етнічними, національними і релігійними групами, а також особами з корінного населення;

е) виховання поваги до навколишньої природи.

2. Жодна частина цієї статті або статті 28 не тлумачиться як така, що обмежує свободу окремих осіб і органів створювати учбові заклади та керувати ними за умови постійного додержання принципів, викладених у пункті 1 цієї статті, та виконання вимоги того, щоб освіта, яку одержують в таких учбових закладах, відповідала мінімальним нормам, що можуть бути встановлені державою.

Стаття 30

У таких державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншості чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншостей чи корінного населення, не може бути відмовлено в праві спільно з іншими членами її групи користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.

Стаття 31

1. Держави-учасниці визнають право дитини на відпочинок і дозвілля, право брати участь в іграх і розважальних заходах, що відповідають її віку, та вільно брати участь у культурному житті та займатися мистецтвом.

2. Держави-учасниці поважають і заохочують право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті та сприяють наданню їй відповідних і рівних можливостей для культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку.

Стаття 32

1. Держави-учасниці визнають право дитини на захист від економічної експлуатації та від виконання будь-якої роботи, яка може являти небезпеку для здоров’я, бути перешкодою в одержанні нею освіти чи завдавати шкоди її здоров’ю, фізичному, розумовому, духовному, моральному та соціальному розвитку.

2. Держави-учасниці вживають законодавчі, адміністративні і соціальні заходи, а також заходи в галузі освіти, з тим щоб забезпечити здійснення цієї статті. 3 цією метою, керуючись відповідними положеннями інших міжнародних документів, Держави-учасниці, зокрема:

а) встановлюють мінімальний вік для прийому на роботу;

b) визначають необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня й умови праці;

с) передбачають відповідні види покарань або інші санкції для забезпечення ефективного здійснення цієї статті.

Стаття 33

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів, включаючи законодавчі, адміністративні та соціальні, а також заходи в галузі освіти, з тим щоб захистити дітей від незаконного зловживання наркотичними засобами та психотропними речовинами, як вони визначені у відповідних міжнародних договорах, та не допускати залучення дітей до протизаконного виробництва таких речовин і торгівлі ними.

Стаття 34

Держави-учасниці зобов’язані захищати дитину від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень. 3 цією метою Держави-учасниці, зокрема, вживають на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів щодо запобігання:

а) схилянню або примушуванню дитини до будь-якої незаконної сексуальної діяльності;

b) використанню дітей з метою експлуатації у проституції або в іншій незаконній сексуальній практиці;

с) використанню дітей з метою експлуатації у порнографії та порнографічних матеріалах.

Стаття 35

Держави-учасниці вживають на національному, двосторонньому та багатосторонньому рівнях всіх необхідних заходів щодо відвернення викрадень дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди в будь-яких цілях і в будь-якій формі.

Стаття 36

Держави-учасниці захищають дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.

Стаття 37

Держави-учасниці забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання. Ні смертна кара, ні довічне тюремне ув’язнення, які не передбачають можливості звільнення, не призначаються за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років;

b) жодна дитина не була позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув’язнення дитини здійснюються згідно з законом та використовуються лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу;

с) гуманне ставлення до кожної позбавленої волі дитини і повагу до гідності її особи з урахуванням потреб осіб її віку. Зокрема, кожна позбавлена волі дитина має бути відокремлена від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього не слід робити, та мати право підтримувати зв’язок із своєю сім’єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих обставин;

d) кожна позбавлена волі дитина мала право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої такої процесуальної дії.

Стаття 38

1. Держави-учасниці зобов’язані поважати норми міжнародного гуманітарного права, що застосовуються до них у випадку збройних конфліктів і мають відношення до дітей, та забезпечувати їх додержання.

2. Держави-учасниці вживають всіх можливих заходів для забезпечення того, щоб особи, які не досягли 15-річного віку, не брали безпосередньої участі у воєнних діях.

3. Держави-учасниці утримуються від призову будь-якої особи, яка не досягла 15-річного віку, на службу до збройних сил. При вербуванні з числа осіб, які досягли 15-річного віку, але яким ще не виповнилося 18 років, Держави-учасниці прагнуть віддавати перевагу особам більш старшого віку.

4. Згідно з своїми зобов’язаннями за міжнародним гуманітарним правом, пов’язаним із захистом цивільного населення під час збройних конфліктів, Держави-учасниці зобов’язані вживати всіх можливих заходів з метою забезпечення захисту дітей, яких торкається збройний конфлікт, та догляду за ними.

Стаття 39

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів. Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров’я, самоповагу і гідність дитини.

Стаття 40

1. Держави-учасниці визнають право кожної дитини, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство, звинувачується або визнається винною в його порушенні, на таке поводження, що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в ній повагу до прав людини й основних свобод інших та при якому враховуються вік дитини і бажаність сприяння її реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві.

2. 3 цією метою і беручи до уваги відповідні положення міжнародних документів, Держави-учасниці, зокрема, забезпечують, щоб:

а) жодна дитина не вважалася порушником кримінального законодавства, не була звинувачена та визнана винною в його порушенні через дію чи бездіяльність, які не були заборонені національним і міжнародним правом на час їх здійснення;

b) кожна дитина, яка, як вважається, порушила кримінальне законодавство чи звинувачується в його порушенні, мала принаймні такі гарантії:

i) презумпцію невинності, поки її вина не буде доведена згідно із законом;

ii) негайне і безпосереднє інформування її про звинувачення проти неї, а у випадку необхідності, через її батьків чи законних опікунів, та одержання правової й іншої необхідної допомоги при підготовці та здійсненні свого захисту;

iii) невідкладне прийняття рішення з розглядуваного питання компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом у ході справедливого слухання згідно із законом у присутності адвоката чи іншої відповідної особи і, якщо це не вважається таким, що суперечить найкращим інтересам дитини, зокрема, з урахуванням її віку чи становища її батьків або законних опікунів;

iv) свобода від примусу щодо даваних свідчень чи визнання вини; вивчення показань свідків звинувачення або самостійно, або за допомогою інших осіб та забезпечення рівноправної участі свідків захисту та вивчення їх свідчень;

v) якщо вважається, що дитина порушила кримінальне законодавство, повторний розгляд вищим компетентним, незалежним і безстороннім органом чи судовим органом згідно із законом відповідного рішення та будь-яких вжитих у цьому зв’язку заходів;

vi) безплатна допомога перекладача, якщо дитина не розуміє використовуваної мови чи не розмовляє нею;

vii) повна повага її особистого життя на всіх стадіях розгляду.

3. Держави-учасниці прагнуть сприяти створенню законів, процедур, органів і установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які, як вважається, порушили кримінальне законодавство, звинувачуються чи визнаються винними в його порушенні, і зокрема:

а) встановленню мінімального віку, нижче якого діти вважаються нездатними порушити кримінальне законодавство;

b) у випадку необхідності і бажаності вжиттю заходів щодо поводження з такими дітьми без використання судового розгляду за умов повного додержання прав людини і правових гарантій.

4. Необхідна наявність таких різних заходів, як догляд, положення про опіку і нагляд, консультативні послуги, призначення випробного строку виховання, програми навчання і професійної підготовки, та інших форм догляду, що замінюють догляд в установах, з метою забезпечення такого поводження з дитиною, яке забезпечувало б її добробут і відповідало її становищу та характеру злочину.

Стаття 41

Жодне в цій Конвенції не торкається будь-яких положень, які більшою мірою сприяють здійсненню прав дитини і можуть міститися:

а) в законі Держави-учасниці, або

b) в нормах міжнародного права, що діють щодо даної держави.

Частина II

Стаття 42

Держави-учасниці зобов’язані, використовуючи належні та дійові засоби, широко інформувати про принципи і положення Конвенції як дорослих, так і дітей.

Стаття 43

1. 3 метою розгляду прогресу, досягнутого Державами-учасницями щодо виконання зобов’язань, взятих згідно з цією Конвенцією, засновується Комітет по правах дитини, який здійснює функції, передбачені нижче.

2. Комітет складається з вісімнадцяти експертів, що відзначаються високими моральними якостями та визнаною компетентністю в галузі, охоплюваній цією Конвенцією. Членів Комітету обирають Держави-учасниці з числа своїх громадян, вони виступають в особистій якості, при цьому приділяється увага справедливому географічному розподілу, а також головним правовим системам.

3. Членів Комітету обирають таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб, висунутих Державами-учасницями. Кожна Держава-учасниця може висувати одну особу з числа своїх громадян.

4. Первісні вибори в Комітет проводяться не пізніше ніж через шість місяців з дня набуття чинності цією Конвенцією, а надалі – раз на два роки. Принаймні за чотири місяці до дня кожних виборів Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй звертається до Держав-учасниць з листом, пропонуючи їм подати свої кандидатури протягом двох місяців. Потім Генеральний секретар складає в алфавітному порядку список всіх висунутих таким чином осіб із зазначенням Держав-учасниць, які висунули цих осіб, та представляє цей список Державам-учасницям цієї Конвенції.

5. Вибори проводяться на нарадах Держав-учасниць, які скликає Генеральний секретар у центральних установах Організації Об’єднаних Націй. На нарадах, де дві третини Держав-учасниць складають кворум, обраними до складу Комітету є ті кандидати, які дістали найбільшу кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників Держав-учасниць, що присутні та беруть участь у голосуванні.

6. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право бути переобраними у випадку повторного висунення їх кандидатур. Строк повноважень п’яти членів, обраних на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно після перших виборів імена цих п’яти членів визначаються голови наради шляхом жеребкування.

7. У випадку смерті або відставки якого-небудь члена Комітету або якщо він чи вона з якоїсь іншої причини не може більше виконувати обов’язки члена Комітету, Держава-учасниця, що висунула даного члена Комітету, призначає іншого експерта з числа своїх громадян на строк, що залишився, за умови схвалення Комітетом.

8. Комітет встановлює власні правила процедури.

9. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк.

10. Сесії Комітету, як правило, проводяться в центральних установах Організації Об’єднаних Націй або в будь-якому іншому відповідному місці, визначеному Комітетом. Комітет, як правило, проводить сесії щорічно. Тривалість сесії Комітету визначається і при необхідності переглядається на нарадах Держав-учасниць цієї Конвенції за умови схвалення Генеральною Асамблеєю.

11. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй надає необхідні персонал і матеріальні засоби для ефективного здійснення Комітетом своїх функцій відповідно до цією Конвенції.

12. Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції, одержують схвалювану Генеральною Асамблеєю винагороду з коштів Організації Об’єднаних Націй в порядку та на умовах, встановлених Генеральною Асамблеєю.

__________
Згідно зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від
21 грудня 1995 року та ратифікованими Законом України “Про прийняття зміни до Конвенції про права дитини” від 3 квітня 2003 року № 717-IV.

Стаття 44

1. Держави-учасниці зобов’язані подавати Комітету через Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи щодо закріплення визнаних у Конвенції прав та прогрес, досягнутий у здійсненні цих прав:

а) протягом двох років після набуття чинності цією Конвенцією для відповідної Держави-учасниці;

b) надалі – кожні п’ять років.

2. У доповідях, які подаються відповідно до цієї статті, зазначаються фактори і труднощі, якщо такі є, що впливають на ступінь виконання зобов’язань за цією Конвенцією. Доповіді містять також достатню інформацію, з тим щоб забезпечити Комітету повне розуміння дії Конвенції у даній країні.

3. Державі-учасниці, яка подала Комітету всебічну первинну інформацію, немає необхідності повторювати у наступних доповідях, що подаються відповідно до пункту 1 підпункту b цієї статті, раніше викладену основну інформацію.

4. Комітет може запитувати у Держав-учасниць додаткову інформацію, що стосується здійснення цієї Конвенції.

5. Доповіді про діяльність Комітету раз на два роки представляються Генеральній Асамблеї через Економічну та Соціальну Раду.

6. Держави-учасниці забезпечують широку гласність своїм доповідям у власних країнах.

Стаття 45

3 метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції та заохочення міжнародного співробітництва в галузі, охоплюваній цією Конвенцією:

а) спеціалізовані установи, Дитячий фонд Організації Об’єднаних Націй та інші органи Організації Об’єднаних Націй мають право бути представленими при розгляді питань про здійснення таких положень цієї Конвенції, які входять до сфери їх повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фонду Організації Об’єднаних Націй та іншим компетентним органам, якщо він вважає це за доцільне, подавати висновки експертів щодо здійснення Конвенції у тих галузях, які входять до сфери їх відповідних повноважень. Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, Дитячому фонду Організації Об’єднаних Націй та іншим органам Організації Об’єднаних Націй подавати доповіді про здійснення Конвенції у галузях, що входять до сфери їх діяльності;

b) Комітет направляє, якщо він вважає за доцільне, до спеціалізованих установ, Дитячого фонду Організації Об’єднаних Націй та інших компетентних органів будь-які доповіді Держав-учасниць, в яких вміщені прохання про технічну консультацію чи допомогу або йдеться про потреби в цьому, зазначені зауваження та пропозиції Комітету, якщо такі є, щодо таких прохань чи зауважень;

с) Комітет може рекомендувати Генеральній Асамблеї запропонувати Генеральному секретарю провести від її імені дослідження з питань, що стосуються прав дитини;

d) Комітет може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на інформації, одержаній відповідно до статей 44 і 45 цієї Конвенції. Такі пропозиції і рекомендації загального характеру направляються будь-якій зацікавленій Державі-учасниці і повідомляються Генеральній Асамблеї поряд із зауваженнями Держав-учасниць, якщо такі є.

Частина III

Стаття 46

Ця Конвенція відкрита для підписання її всіма державами.

Стаття 47

Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 48

Ця Конвенція відкрита для приєднання до неї будь-якої держави. Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 49

1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після дати здачі на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднується до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі такою державою на зберігання її ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.

Стаття 50

1. Будь-яка Держава-учасниця може запропонувати поправку і подати її Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй. Генеральний секретар потім направляє запропоновану поправку Державам-учасницям з проханням повідомити його, чи висловлюються вони за скликання конференції Держав-учасниць з метою розгляду цих пропозицій і проведення по них голосування. Якщо протягом чотирьох місяців, починаючи з дати такого повідомлення, принаймні третина Держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає цю конференцію під егідою Організації Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю Держав-учасниць, які присутні та голосують на цій конференції, подається Генеральній Асамблеї на її затвердження.

2. Поправка, прийнята згідно з пунктом 1 цієї статті, набуває чинності після затвердження її Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй та прийняття її більшістю у дві третини Держав-учасниць.

3. Коли поправка набуває чинності, вона стає обов’язковою для тих Держав-учасниць, які її прийняли, а для інших Держав-учасниць залишаються обов’язковими положення цієї Конвенції і будь-які попередні поправки, які вони прийняли.

Стаття 51

1. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй отримує та розсилає всім державам текст застережень, зроблених державами у момент ратифікації або приєднання.

2. Застереження, не сумісні з цілями і завданнями цієї Конвенції, не допускаються.

3. Застереження можуть бути зняті у будь-який час шляхом відповідного повідомлення, направленого Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй, який потім повідомляє про це всі держави. Таке повідомлення набуває чинності з дня отримання його Генеральним секретарем.

Стаття 52

Будь-яка Держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об’єднаних Надій. Денонсація набуває чинності через рік після отримання повідомлення Генеральним секретарем.

Стаття 53

Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй є депозитарієм цієї Конвенції.

Стаття 54

Оригінал цієї Конвенції, арабський, китайський, англійський, французький, російський та іспанський тексти якої є рівноавтентичними, здається на зберігання Генеральному секретарю Організації Об’єднаних Націй.

На посвідчення чого повноважні представники, що підписалися нижче, належним чином уповноважені на те своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію.

ЗАГАЛЬНІ ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ УЧНІВ ПІД ЧАС НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ У ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ

1. Загальні правила поведінки учнів

1.1 Учні приходять до школи за 10-15 хвилин до початку занять, чисті охайні, у шкільній формі. При собі повинні мати змінне взуття. У школі дотримуються правил ввічливості, знімають в гардеробі верхній одяг, змінюють взуття і прямують до місця проведення уроку.

1.2 Забороняється приносити до школи та на її територію з будь-якою метою і використовувати будь-яким способом зброю, вибухові або вогненебезпечні предмети і речовини: спиртні напої, наркотики, інші одурманюючі речовини та отрути, газові балончики.

1.3 Не дозволяється без дозволу вчителів йти зі школи і з її території в урочний час. У разі пропуску учбових занять учень повинен надати класному керівнику довідку від лікаря, або записку від батьків (або особи, яка їх заміняє), про причину відсутності на заняттях. Пропускати заняття без поважних причин забороняється.

1.4 Учень до школи приносить необхідні навчальні прилади: книги, зошити, щоденник. Приходить до школи з виконаним домашнім завданням з предметів згідно з розкладом уроків.

1.5 Учень проявляє повагу до старших, піклується про молодших. Учні й педагоги звертаються один до одного шанобливо. Школярі поступаються дорогою дорослим, старші школярі – молодшим, хлопчики – дівчаткам.

1.6 Поза школою учні поводяться скрізь і всюди так, щоб не осоромити свою честь та гідність, не заплямувати добре ім’я школи.

1.7 Учні бережуть майно школи, надають посильну допомогу в його ремонті, акуратно відносяться як до свого, так і до чужого майна.

2. ПОВЕДІНКА НА ЗАНЯТТЯХ

2.1. Коли вчитель заходить у клас учні встають на знак вітання, сідають після того, як учитель відповість на привітання і дозволить сісти. Так само учні вітають будь-якого дорослого, що увійшов до класу під час занять.

2.2. Протягом уроку не можна шуміти, відволікатися самому і відволікати інших сторонніми розмовами, іграми та іншими справами, які не стосуються уроку. Учбовий час повинен використовуватися учнями тільки для навчальних цілей. За першою вимогою вчителя (класного керівника) необхідно надати свій щоденник. Будь-які записи в щоденниках повинні виконуватися охайно. Після кожного навчального тижня батьки учня ставлять свій підпис у щоденнику.

2.3. Якщо під час занять учню необхідно вийти з класу, то він повинен підняти руку і попросити дозвіл у вчителя.

2.4. Якщо учень хоче поставити запитання вчителю або відповісти на запитання вчителя, він піднімає руку. Дзвінок про закінчення уроку дається для вчителя. Тільки коли вчитель оголосить про закінчення заняття, учень має право залишити клас. При виході вчителя або іншого дорослого з класу учні встають.

3. ПОВЕДІНКА ДО ПОЧАТКУ, НА ПЕРЕРВАХ І ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ЗАНЯТЬ

3.1. До початку уроку учень повинен: прибути до кабінету до першого дзвінка; після першого дзвінка з дозволу вчителя увійти до класу і підготуватися до уроку.

3.2. Під час перерви учні зобов’язані:

- навести чистоту та порядок на своєму робочому місці;

- вийти з класу;

- рухаючись коридорами, сходами, триматися правої сторони;

- підкорятися вимогам працівників школи, черговим учням;

- допомагати підготувати клас на прохання вчителя до наступного уроку;

- у разі спізнення на урок постукати у двері кабінету, зайти, привітатися з вчителем, вибачитися за спізнення і попростити дозволу сісти на місце.

3.3. Під час перерв учням забороняється:

- бігати сходами, поблизу вікон і в інших місцях, не пристосованих для ігор;

- штовхати один одного, кидатися предметами і застосовувати фізичну силу для вирішення будь-якої проблеми;

- вживати непристойні вирази і жести на адресу будь-яких осіб, шуміти, заважати відпочивати іншим;

- палити в будівлі і на території школи.

3.4. Після закінчення занять учень повинен: отримати одяг з гардеробу, охайно вдягнутися і залишити школу, дотримуючись правил ввічливості.

3.5. Черговий по класу:

- знаходиться в класі під час перерви та забезпечує порядок у класі, провітрює приміщення;

- допомагає вчителю підготувати клас до наступного уроку;

- стежить і підтримує відповідні санітарні умови.

3.6. Учні, знаходячись в їдальні:

- підкоряються вимогам вчителя і працівників їдальні;

- дотримуються черги при купівлі їжі;

- проявляють увагу й обережність при отриманні і вживанні гарячих і рідких страв;

- вживають їжу й напої, придбані в їдальні чи принесені з собою, тільки в їдальні;

- прибирають за собою столові прибори і посуд після вживання їжі.

4. КІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

4.1. Учні не мають права пропускати заняття без поважних причин.

4.2. Учні не мають права під час знаходження на території школи та при проведенні шкільних заходів скоювати дії, небезпечні для власного життя і здоров’я та оточуючих.

4.3. Учні не мають права знаходитися в приміщенні школи після закінчення учбових занять або позакласних заходів без дозволу працівників школи.

Exif_JPEG_420

Наші колядники – серед кращих!

IMG_0397

17 січня 2018 року відбувся обласний фестиваль дитячої та юнацької творчості “Чисті роси” серед загальноосвітніх, позашкільних та професійно-технічних навчальних закладів. У номінації “Фольклорне мистецтво” Чернівецький професійний ліцей автомобільного сервісу представляв фольклорний гурт “Юний автомобіліст” під керівництвом Василя Васильовича Іордатія.  Гурт представив на розгляд журі колядки у музичному супроводі “Добрий вечір тобі, пане господарю” та “Нова радість стала”, а також щедрівку  в акапельному виконанні “Щедрий вечір, добрий вечір”.

Exif_JPEG_420

Вокальна творчість юнаків була винагороджена Дипломом ІІІ ступеня Департаменту освіти і науки Чернівецької обласної державної адміністрації.